Комбриг 128-ї бригади Сергій Собко: страх озвучити проблему – це відлуння «совка»

Статті

23.06.2018 16:50 (Оновлено 23.06.2018 в 16:52)

Сергій Собко, комбриг 128-ї ОГПБр, «Радио Свобода»

Статті

У зв’язку із публічною дискусією у мережі Facebook навколо взаємовідносин командирів і підлеглих у деяких підрозділах Збройних сил України, Радіо Свобода через прес-служби міністерства оборони та Генерального штабу звернулася до командирів бригад із запитаннями. Відповісти на них поки погодився тільки комбриг 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, Герой України, полковник Сергій Собко. Своїм баченням проблем поділилася також офіцер бригади – начальник групи цивільно-військового співробітництва Наталія Мещерякова.

– Бригада гірської піхоти тримає оборону на Донбасі з перших днів протистояння. Батальйонна тактична група, до складу якої входили підрозділи бригади, зайшла на Луганщину навесні 2014 року. Далі був Луганський аеропорт, коридор до якого «прорубувався» під командуванням майбутнього Героя України підполковника Василя Зубанича. Бригада брала участь у багатомісячному утримуванні Дебальцівського плацдарму й виходила з оточення під командуванням майбутнього Героя України полковника Сергія Шаптали. Підрозділи бригади останніми – під вогнем –залишали позиції. Потім знову була оборона рубежів на Луганщині й утримання позицій навколо Донецького аеропорту. Минулий рік бригада тримала лінію розмежування біля окупованої Горлівки.

Іншими словами, особовий склад бригади, її кістяк, воює з самого початку війни. Бійці на свої очі бачили, як Макарове (село в Луганській області – ред.) обстрілювали з території Росії. Перші з цих обстрілів були зафіксовані в червні 2014 року. Особовий склад бригади бачив як Луганський аеропорт з російської території «накривали» «Градами», як з-за російського кордону стріляли із установок «Смерч», з «Піонів» та різноманітної ствольної «арти».

Узятий бригадою у жовтні 2014 року під Рідкодубом (селище у Донецькій області – ред.) російський морський піхотинець з Новоросійська (портове місто у Краснодарському краї Росії – ред.) сказав, що приїхав воювати з «українськими фашистами» і «предателями Киевской Руси». А потім був ще російський танк Т-72 з російськими документами та «сухпайками», який «угнали» наші артилеристи. Це лише декілька прикладів серед численних фактів російської присутності на Донбасі, з якими безпосередньо стикалися солдати і офіцери бригади.

Повірте, військовослужбовці 128-ї бригади точно знають, з ким вони воюють. Вони, знають, що стримують російську збройну агресію проти України. І розуміють що ця агресія, на жаль, на досить довгу історичну перспективу. Ми маємо бути готові до того, що вона триватиме, навіть коли ми повернемо контроль над нашими кордонами, відновимо українську владу на всіх територіях, що зараз знаходяться в окупації.

– Яка роль командира у боєздатності усього підрозділу і кожного військовослужбовця окремо?

– Роль командира ключова. Він або розвиває колектив, надихає підлеглих, або навпаки, розкладає його. І, зрозуміло, що практично всі командири хочуть першого результату. Проте інколи, токсичний стиль лідерства, керування за «радянськими стандартами» та загальна некомпетентність призводять до протилежного. Командир має бути лідером. Не дарма, наприклад в армії США, ці два терміни практично синоніми.

Роль командира ключова. Він або розвиває колектив, надихає підлеглих, або навпаки, розкладає його

На рівні бригади існує два типи лідерства: пряме та організаційне. Пряме, або ж безпосереднє лідерство, здійснюють командири відділень, взводів, рот, батарей. Організаційне лідерство стосується командирів батальйонів, офіцерів штабів батальйонів та бригади, командира бригади.

Лідери безпосереднього рівня, зазвичай, працюють з фактами, виконують плани, мотивують людей, виправляють проблеми, здійснюють контроль. На організаційному рівні, лідери мають аналізувати факти, ухвалювати рішення на основі часткової чи неповної інформації, пояснювати своє рішення підпорядкованому особовому складу, часто не знаючи напевне чи це рішення вирішить проблему, а потім вже коригувати ухвалене рішення із врахуванням нової інформації та інших оцінок.

Командир – не посада, а статус, який можна заслужити лише своїми діями, своїм ставленням до особового складу. Командир має вести за собою людей, надихати їх, а для цього він сам, в першу чергу, має бути впевненим у собі.

– Якими є Ваші особисті принципи взаємовідносин з підлеглими?

– Думаю, що мені, як мабуть і більшості командирів, весь час треба вчитися бути хорошим організаційним лідером. Все ж, є принципи, яких намагаюся я дотримуватися завжди.

Намагаюся сам та вимагаю від інших не боятися говорити правду у вічі

Я прагну зробити головним принципом взаємодовіру, яка ґрунтується на професійності. Звісно, неможна відкидати роль людських якостей у взаємовідносинах. Особливо під час критичних ситуацій розумієш, наскільки важливо знати людей, які поруч. Але армія – це, в першу чергу, колектив професіоналів. Тож, на мій погляд, компетенція і професійність – основи взаємодовіри.

Ще один принцип – турбота про підлеглих. Тут варто процитувати Коліна Пауелла: «Лідерство – це вирішення проблем. Той день, коли солдати перестали іти до вас зі своїми проблемами – це день коли ви перестали бути для них лідером».

Принципово важливі відвертість та повага. Намагаюся сам та вимагаю від інших завжди висловлювати свою відверту, об’єктивну думку, не боятися говорити правду у вічі. При цьому надважливо уміти вислухати людину.

Неможливо ефективно виконувати бойові завдання без заохочення розумної ініціативи та надання командирам можливості самостійно приймати рішення.

Я, як командир бригади, хочу говорити людям якого кінцевого результату необхідно досягнути, а як це зробити, це має бути їхнє рішення.

Тому вкрай важливо виховувати лідерські якості у командирів усіх ланок та розвивати їх. Це головне завдання на сьогодні. Необхідно викорінити «совок» і навчити відповідальності – ми над цим працюємо щодня.

– З огляду на ваш бойовий досвід, наскільки важливим фактором є бойовий дух? Як його підтримувати?

– Надважливим. Але солдату мало, щоб його цінував командир, солдатам необхідно відчувати, що їхні старання цінує народ.

Настрій у військовому колективі, настрій кожного бійця дуже залежить від оцінки суспільством дій армії. Є тенденція, яка сильно тривожить.

Скажу вже з досвіду керування бригадою – усі зусилля з підтримки бойового духу командирами та їх заступниками, сержантами, правильна кадрова робота, яка є запорукою здорової атмосфери у військовому колективі – все це може бути зведено нанівець ззовні.

Закарпаття, прикладом, згадує про свою бригаду лише у зв’язку з негативними подіями та скандалами. Це сильно демотивує особовий склад. Прес-служба бригади, створюючи цікавий контент про героїчних чоловіків, про воїнів, якими Закарпаття могло б пишатись, ламає цю тенденцію з великими зусиллями. Але позитивна інформація про досягнення і успіхи просто губиться на тлі негативу.

На мою думку, зараз є реальна загроза, що армія, яка була фактично відроджена народом і захистила країну у 2014-15 роках, тепер може втратити підтримку суспільства.

І ця тенденція по всій Україні. «Ножі в спину» армії встромляють ті, хто вчора армії допомагав і був невід’ємною її частиною – волонтери та активісти, до яких суспільство має ще невичерпаний кредит довіри. Коли ті, хто використовує цей кредит, конвертують його в політичний капітал – це поразка. Від цього програє суспільство, чия увага відвертається від справжніх проблем.

Армії наносяться величезні репутаційні збитки, армію змушують виправдовуватись перед суспільством. Абстрактно? Я конкретизую, щоб було ясніше.

Коли в центрі скандалу опиняється бригада, кожен її боєць програє. Потенційний кандидат на військову службу не піде служити в таку бригаду, а може й взагалі змінить своє рішення укласти контракт зі Збройними силами.

Думаю, непотрібно детально розповідати про всі тяготи, які додатково лягають на плечі кожного військовослужбовця. Від того, як укомплектований підрозділ, залежать умови служби, безпека, години сну і відпустки додому. І, звісно, здатність виконати бойове завдання.

А в той час на винесених на публіку скандалах хтось собі робить додаткову політичну вартість, щоб дорожче «продатися» під вибори, використовуючи свою близькість до військових та «військової» тематики, не усвідомлюючи, що своїми діями нищить авторитет армії.

Україна програє від цих скандалів, чи ми вже забули, що разом з передовою, в час інформаційних технологій необхідно тримати й інформаційну оборону?

Те відчуття, коли ти пишаєшся своєю військовою родиною, неможливо переоцінити. Це надихає і підтримує, дає віру. Але воно нівелюється з кожним таким скандалом, особливо коли негативна інформація інтерпретується ворожою пропагандою і повертається в інформаційний простір з конкретними негативними меседжами для українців.

– Але ж те, що ви сказали не означає, що проблем немає, а «скандали роздувають» лише з політичних міркувань? Чи всередині ЗСУ працюють механізми подолання кризових ситуацій?

– На жаль, про систему антикризових комунікацій в армії взагалі мало хто чув, як виявляється. Інакше багатьох скандалів, що підривають авторитет воюючої армії, можна було б уникнути.

Цілком розумію, що винесення проблем на широкий загал відбувається саме тоді, коли вирішити її законними способами за прийнятними процедурами неможливо. Це відбувається тоді, коли є спротив командирів, коли проблему бояться виносити «наверх», коли не працює комунікація з командуванням, коли проблема замовчується у «вищестоящих» штабах – десь між бригадою і вищим командуванням.

Ефективність вимірюється стосами паперів, а не запропонованими рішеннями щодо системного підходу до вирішення проблем

Це відбувається, коли над вирішенням суті проблеми та вивченням причини її виникнення ніхто не працює, а питання перекидається зверху через усі штаби вниз – на бригаду з наказом:« надати відповідь в термін до…». У разі ж усвідомлення того, що проблема все ж таки існує чи набула небажаного резонансу, відбувається «призначення винного».

Це все аж ніяк не створює умов для упередження повторення подібної ситуації.

Неефективність процесів та страх озвучити проблему перед начальником – це відлуння «совка». Це ознака, що зайві, дублюючі одна одну ланки в ешелонах командування, штабах (укомплектованих особовим складом, до речі, набагато краще, ніж, власне, війська), неспроможні на оперативне реагування на незручні питання громадськості. Їхня ефективність вимірюється стосами паперів, а не запропонованими рішеннями щодо системного підходу до вирішення проблем і вмінням нести відповідальність за них.

Сенс ієрархічної військової структури в тому, щоб кожний ієрархічний щабель управління поліпшував обслуговування нижчого щабля, натомість зараз кожен з них забезпечує становище вищих ланок управління.

– Може через це є проблеми із укомплектуванням певних підрозділів ЗСУ належною кількістю особового складу?

– Це не секрет, що стан укомплектованості війська – бажає бути кращим. Часто саме з командирів питають чому такий стан справ. Інколи відповідальність несуть посадові особи воюючих бригад.

Зараз це питання вирішується так – до військових комісаріатів, навчальних центрів відряджаються агітгрупи з числа офіцерів (переважно заступників командирів з морально-психологічного забезпечення та офіцерів відділення персоналу) для агітації на контракт. Ясно, що офіцери, чия присутність у підрозділах є необхідною і важливою, вимушені відриватися від своїх прямих службових обов’язків.

Хоча, всі розуміють, що для того щоб підвищити рівень укомплектованості бригад особовим складом – має бути запроваджений цілий комплекс заходів на державному рівні.

Певні заходи вживаються, проте цього не достатньо. Це не 2014-15 роки, коли йшли на фронт з патріотичних міркувань.

Я, як командир, зацікавлений у тому, щоб у мою бригаду прийшли молоді, здорові, мотивовані, сучасні та прогресивні люди. Інтелектуально розвинені та з лідерськими задатками. З бажанням вчитися і рости. В таких людей має бути перспектива.

– Як би на Вашу думку мав відбуватися громадський нагляд за ЗСУ, щоб можна було протидіяти корупції, зловживанням і порушенням прав військовослужбовців?

– На мою думку, треба вивчати досвід інших країн, найти ефективну модель та адаптувати до наших умов.

Наталія Мещерякова, офіцер 128-ї бригади, молодший лейтенант, начальник групи цивільно-військового співробітництва:

– Армія це один з гравців на ринку праці, але за рівнем заробітної плати – практично аутсайдер. Рівень заробітної плати в окремих регіонах набагато вищий, ніж пропонує армія. Якщо ми хочемо мати вмотивованих вояків, ми маємо запропонувати щось краще, аніж інші роботодавці. І це не має бути виключно ідея.

Відсутність перспектив отримання сімейного житла – одна з причин, чому не йдуть служити, і одна з найголовніших причин звільнення. Але досі акцент продовжує робитися на будівництві так званих «казарм поліпшеного планування». Це житло для неодружених.

Але у нас не «армія Бездоганних» з «Гри престолів» – це нормальні чоловіки, що хочуть створювати сім’ї, народжувати дітей. Вони хочуть, виходячи з району виконання завдань, повертатися додому – до дружини, а не в казарму.

Коли чоловікам сумно, вони не тим займаються й порушують дисципліну. Сім’я – це сенс, це тил, це зміст життя. Захищати країну, в якій живуть його діти – це сама велика мотивація для бійця. Це мотивація перемагати у бою і залишитися живим і неушкодженим, щоб повернутися до родини.

«Зменшенням строків контрактів до 1-3 років в залежності від вислуги – цілком можливо утримати бойових офіцерів», - Наталія Мещерякова.

Ще проблема – ми втрачаємо людей, що мають досвід. Офіцери, в яких закінчується контракт, зараз можуть продовжити його тільки на 5 років. Це відлякує, адже люди за 4 роки війни втомилися і досвідчені фіцери вирішують звільнятися.

Хоча, простим рішенням – зменшенням строків контрактів до 1-3 років в залежності від вислуги – цілком можливо утримати таких офіцерів.

Ми це чуємо від них в особистому спілкуванні. З кожним, хто пише рапорт на звільнення, командир бригади спілкується особисто, намагається зрозуміти причини, що спонукають полишити армію.

Ще нюанс. 21 сторіччя ніби уже. Ілон Маск творить дива, а в армії досі відсутні система електронного документообігу, не впроваджені сучасні військові системи автоматизованого управління.

Сучасні інформаційні технології, що стільки років вже формують цивільну культуру, в армії присутні фрагментами. І то, привнесеними в армію саме цивільними людьми – волонтерами, що привезли планшети з програмами, коптери, поставили плазми, камери, і навчили нас цим користуватися.

«Неоцифрованість» армії відлякує сучасних і прогресивних молодих людей. А ми б могли знайти їм достойне заняття у нас в бригаді. Армія має бути сучасною і цікавою, а не асоціюватися з розробками 50-х років.

Щодо агітації до вступу на контракт, бригади вирішують цю проблему самотужки. Домовляються з місцевими адміністраціями та спонсорами про виготовлення мінімального набору агітаційних матеріалів – плакатів, буклетів. Самотужки домовляються про розміщення зовнішньої реклами чи роликів на місцевому телебаченні. Якщо в бригади є можливість зробити це професійно, якісно – добре. Ні – це буде кустарщина і кричущий несмак.

Гроші на виготовлення якісної друкованої рекламної продукції бригадам не виділяються.

Я наполягаю на тому, що армія – це теж гравець на ринку. Тут мають застосовуватись ті ж самі механізми, як і в бізнесі. Створенням іміджу, репутацією, слоганами та візуалізацією армійської професії мають займатись професіонали. Має бути активна інформаційна політика з агітації на контракт. Але, як бачите, на центральних каналах майже немає рекламних роликів, що мотивують йти в армію. І це не тому що армії немає що запропонувати потенційному контрактному військовослужбовцю – за 4 роки сліпий не помітить якісний стрибок у речовому, харчовому, матеріально-технічному, соціальному забезпеченні.

І це не тому що немає кому створити якісний і переконливий меседж – є професіонали, здатні з повним розумінням особливостей армійської професії і настроїв в суспільстві знімати соціальну рекламу. Може телеканали не дають рекламний час під такі ролики? Чи немає площ для зовнішньої реклами? Я переконана, немає злагодженої інформаційної політики. Щоб на всіх рівнях був донесений меседж – «часи не прості, нам потрібно твоє плече, чоловіче», «так, це небезпечно, але – зараз це потрібно твоїй країні і твоя країна це оцінить». І паралельний меседж – «в країні війна, він твій солдат, він захищає тебе, ти його тил і його підтримка, цінуй свого солдата».

Багато людей це зрозуміють. Але це має стати усталеною думкою. Іншого не може бути в країні, яка перебуває в небезпеці.

І про відповідальність. Демократичний цивільний контроль – це відповідальність військових посадових осіб за прийняті рішення. Армія, не в повній мірі до цього готова, на жаль. Тому цивільному контролю з боку недержавних організацій, незалежних ЗМІ, буде опір. І навіть не самому контролю по суті, а самому факту контролю.

Хоча, переконана – публічне обговорення проблем професіоналами та людьми, що добре знаються на предметі дискусії, у формі діалогу, має принести конструктив і користь як армії, так і суспільству, чиїми податками вона утримується і чиї інтереси покликана захищати. Але це за умов, коли обидві сторони готові вести таку дискусію, чесно і на рівних.

Армія довела суспільству, на що здатна. Якщо діалог наладиться, то армія зможе ще більше.