Українки руйнують стереотипи: історії спотсменок, які в «чоловічих» видах спорту показують «золоті» результати

Статті

11.03.2019 14:45 (Оновлено 11.03.2019 в 14:52)

Ольга Модіна, «Радіо Свобода»

Статті

​Хокей, регбі, пауерліфтинг, MMA – це ті види спорту, про які ми звикли чути, що у них «виступають лише справжні чоловіки». Проте, парадокс у тому, що саме тут українки показують «золоті» результати і вважаються сильнішими у світі.

Як їм вдається поєднувати професійний спорт та материнство? Чи залишається жіночність, якщо спортсменка виступає у єдиноборствах та силових видах? Радіо Свобода зібрало історії дівчат, які руйнують стереотипи про «тільки чоловічі» види спорту.

Ці чемпіонки, як і інші жінки – тендітні, гарні, мудрі та ніжні. Вони лише на змагальній арені стають по-спортивному агресивні та продовжують боротися, перемагаючи біль. Самі дівчата кажуть, що не поступаються чоловікам – ні морально, ні фізично.

Лариса Соловйова – найсильніша жінка планети

Її ім'я вже вписане в світову історію пауерліфтингу: Лариса Соловйова – перша спортсменка, яка чотири рази поспіль виграла Всесвітні Ігри (змагання проводяться один раз на чотири роки, це Олімпіада – для неолімпійських видів спорту). Отже, з 2005 року українка – найсильніша жінка світу, і на цьому зупинятися не збирається.

Лариса жодної статистики своїх успіхів не веде, каже, щоб не наврочити. Просто щоразу ставить собі нову мету, докладає зусиль, а потім показує рекордні результати.

У 2017 році Соловйова здобула свою четверту золоту нагороду на Всесвітніх іграх

«Подобається не воля до перемоги, а воля в підготовці – саме цей тренувальний підготовчий процес. Я в нього закохана. Мені подобається ставити перед собою нову мету й долати її – на тренуваннях, у житті. Тому що спорт – це не просто пара годин, проведених у тренувальній залі. Це життя! Без цього не бачу себе», – розповідає Соловйова.

У дитинстві Лариса займалася спортивною гімнастикою, а після того, як у спортивній школі секцію закрили, почала ходити в тренувальну залу, щоб підтримати форму. Там їй і запропонували спробувати себе в пауерліфтинзі. Каже, не вважає, що цей вид спорту лише чоловічий.

Всесвітні Ігри у Вроцлаві 2017 рік

«Жінкам також притаманно бути сильними – і фізично, і морально. Жінки можуть усе», – вважає чемпіонка.

І при цьому, Лариса Соловйова не лише видатна спортсменка, вимогливий тренер, але й ніжна мама. Донечка Настя, за словами Лариси, головна людина в її житті. Цікаво, що навіть під час вагітності Соловйова займалася спортом.

«Під час вагітності постійно знаходилася в тренувальній залі та робила ті вправи, які можна було, які дозволяли фахівці. Звичайно, це не була велика вага, але фізичну форму підтримувала. Після того, як народила мою донечку, уже за тиждень була знову в тренувальній залі з чітким рішенням – я повертаюся до спорту. А за чотири місяці вже виступала на перших змаганнях», – розповідає Лариса.

Зараз найсильніша жінка України та світу змагається у ваговій категорії до 63,5 кілограмів, а у трьох вправах – присідання, жим і тяга – підіймає в 10 разів більше за свою вагу. Каже, сподівається, що з часом пауерліфтинг стане олімпійським видом спорту і тоді ще здобуде нагороду вищого ґатунку і на Олімпіаді.

Владислава Скащук – головний бомбардир жіночої збірної України з хокею

На початку 2019 року жіноча збірна України з хокею вперше за 27 років змагалася на світовому рівні й достроково виборола собі путівку на чемпіонат світу у Дивізіона ІІB. Немалу роль у цьому зіграла й харків'янка Владислава Скащук, яка забила чотири шайби суперницям.

Жіноча збірна України з хокею

Хокеєм Владислава Скащук займалася з третього класу. Через те, що в Україні на той момент дівочий хокей не був надто популярним, грала часто проти хлопців.

«Ми ні в чому не поступалися хлопцям. Навпаки, були моменти, коли дівчата були кращими, і це мотивувало всіх. З одно боку – хлопців. Як це дівчата виявились спритнішими за нас? З іншого – дівчат: одного разу вже довели, що ми кращі, зробимо це знову», – розповіла Владислава.

Так дівчина займалася до 15 років, а після цього була змушена кинути хокей. На той час жіночі команди так і не з’явилися, а за спортивними українськими законами після 15 років дівчатам було заборонено виступати в чоловічих командах. Вибір: або їдьте за кордон, або «до побачення, хокей». Владислава обрала другий варіант.

Вона повернулася до хокею через 10 років, коли почула, що в Харкові збирають команду «Пантери». За ці три роки стала чемпіонкою України, двічі визнавалася кращим нападником, а ще нарешті реалізувала мрію дитинства – виступала під синьо-жовтим прапором.

«Я так мріяла, що обов’язково одягну майку збірної України. І навіть уже попрощалася з цією мрією, коли пішла з хокею. А тут, через 10 років, «синьо-жовта» форма на кваліфікації чемпіонату світу. Я стала автором першого голу у складі відновленої збірної України. Ми здобули «золото». Це було так емоційно. Насправді, для мене неважливо, скільки саме заб'ю шайб, чи буду кращою в команді. Потрібно просто забити більше, ніж суперниці. Чи я заб'ю, чи передам пас, чи просто дівчата з іншої «п'ятірки» – це байдуже. Бо ми – одна команда, і це наша спільна перемога», – розповідає хокеїстка.

Владислава вдома і на льоду – це дві різні людини, кажуть її друзі. Сміються, що саме тут дівчина дозволяє собі бути більш емоційною та агресивною. Хоча в жіночому хокеї, на відміну від чоловічого, заборонені силові прийоми: за це можуть покарати штрафними хвилинами, тож команда залишиться на льоду в меншості.

Удома її чекає головна підтримка – трирічний син, який спостерігає за всіма виступами мами.

«Він або зі мною на льодовій арені, або вдома перед телевізором. Я повертаюся додому, а він вже розказує, де були помилки, чому я не забила шайбу, усе аналізує. Потім обіймає, цілує та каже, щоб наступного разу все вдалося», – сміється Владислава.

Наступного року жіноча збірна України гратиме на світовій першості дивізіону ІІB. А вже у квітні 2019 року стануть відомі всі суперниці «синьо-жовтих».

Карина Янчук – перша в історії триразова чемпіонка Дефлімпіади

Каратистка з ураженням слуху з Сєвєродонецька на Дефлімпіаді у 2017 році гучно заявила про себе на весь світ. Вона з легкістю перемогла попередню чемпіонку світу – турецьку спортсменку з рахунком 5:0 в абсолютній першості, розгромила каратистку з Росії в особистих змаганнях, а крім того, допомогла збірній України перемогти в командному турнірі. Карина Янчук стала триразовою чемпіонкою Дефлімпійських ігор, і такий результат до неї не показував жодний спортсмен.

З дитинства в Карини були проблеми зі слухом, тому вона мала велике навантаження і за шкільною програмою (потрібно було більше вчитися), і багато індивідуальних занять з сурдологом та займалася малюванням.

Уже у 8 років додалися ще й єдиноборства. Це було гун-фу, тобто виступали на змаганнях за правилами контактного карате та кікбоксингу.

«Із дівчат я займалася лише одна. І що цікаво, усе з першого разу вдавалося. У 13 років я була кандидатом у майстри спорту з кікбоксингу, з рукопашного бою та воєнно-спортивному багатоборства. Крім того, на всіх змаганнях я виступала проти хлопців. Наприклад, мені було 10 років і я боролася проти хлопців, яким було 12 років. Я боялася, але вигравала. Це мене додатково стимулювало. Трохи пізніше, на чемпіонатах, виступала з дорослими дівчатами. Просто тоді, ще не було вікових категорій «юніори» та «молодь». Батьки писали дозвіл, і я йшла перемагати дорослих», – згадує Карина Янчук.

Уже коли Карина вступила до університету, їй запропонували виступати в карате, і знову бойовий настрій та працелюбність дозволили дівчині бути переможницею. На Дефлімпіаді у 2013 році вона здобуває своє перше «золото», а через чотири роки увійшла в історію, як унікальна каратистка.

Щоправда мало, хто знає, з яким болем Карина виходила на бої.

«За день до змагань я травмувала спину. Взагалі не «працювала» ногами, просто не мала змоги їх навіть підняти. Це був найбільший мій страх. Але це тримали в таємниці, бо суперникам не можна знати про твої слабкі місця. Наш лікар, масажист та чарівники – медики всієї збірної – з вечора до ночі намагалися мене поставити на ноги, і це вдалося. Наступного ранку вийшла на татамі та перемогла. Взагалі не пам'ятаю, що і як робила ногами, але балів набила багато», – каже Карина.

Три «золота» – це не фортуна, а плідна праця, розповідає спортсменка. Уже зараз Карина готується до чемпіонату Європи у 2019 році, світової першості у 2020 році та чергової Дефлімпіади у 2020 році. Карина каже, як будь-яка жінка, дуже любить салони краси та різні косметичні процедури. А так як більшість свого часу проводить на тренувальних зборах та змаганнях, то у вільний час змінює кімоно на красиву сукню та підбори.

Олександра Радулович – зірка українського баскетболу

Вона – гравець збірної України, має досвід виступів у чемпіонатах Угорщини та Іспанії, а також перша баскетболістка, яка за один сезон змогла стати кращою спортсменкою Європи серед юніорів та молоді. Тепер Олександра Радулович грає в українській лізі та допомагає як тренер новому поколінню.

Хоча в дитинстві Олександра була на «ти» зі скрипкою. І щодня протягом трьох років займалася музикою. Врятував, як не дивно, зріст дівчини.

«Я була найвищою в класі. Тому батьки вирішили, що годі наді мною знущатися, ураховуючи, що не подобається мені музика. І віддали на баскетбол. І мені так сподобалося, що я навіть дома відпрацьовувала всі необхідні елементи, через що мама сварилася, бо м'яч бився від стіни, а далі вже куди потрапить», – сміється Олександра.

Батьки були головною підтримкою дівчини, вони ж іноді приймали рішення, які спочатку Олександра не розуміла, але коли бачила результат, то була дуже вдячна за такі «наставлення».

«Коли тобі 14 років, то ти все ж таки дівчина, і хочеться якоїсь уваги від хлопців. Мої батьки одразу сказали, твоє особисте життя – це баскетбол. І я зараз вдячна, бо змогла досягти таких результатів саме тому, що в моєму житті не було часу на жодні дурниці, тільки тренування та навчання. А ще пригадую, як мене батьки підстригли. У мене було красиве довге волосся, а потім взяли і «під хлопчика». Я так здивувалася – ну як так? Я же дівчина! Насправді, не помічала, що постійно волосся поправляла, через що відволікалася під час гри. Руки були на голові, замість того, щоб «захищати» та «забивати», – згадує Олександра.

У 2004 році її називали найперспективнішою баскетболісткою Старого світу, але вона отримала важку травму – розрив передньої хрестоподібної зв'язки, через яку ледь не пішла зі спорту. Проте бойовий характер дівчини та підтримка близьких допомогли.

«Мені видалили меніск, поставили штучну зв'язку. Тоді це було краще рішення. Адже медицина не мала такого рівня, як зараз. Потім ще раз оперували, тепер потрібне вже третє хірургічне втручання. Але операція не головне, важливо, як ти відновлюватимешся. Я займалася через біль, віджималася, а коли повернулася додому з лікарні, то взагалі травмована нога не згиналася в колінному суглобі. Проте в спорт повернулася», – каже Олександра.

Виступи за збірні, чемпіонати інших держав, народження двох дітей та навіть спроба все кинути. Каже, травми про себе постійно нагадують. А баскетбол так просто не відпускає.

«Це красивий, динамічний та дуже непередбачуваний вид спорту. Навіть якщо ти виграєш за очками всю гру, але це може змінитися – тебе можуть наздогнати та переграти. Тут жодної секунди не дозволяють розслабитися та подумати: «О, ми виграємо!». І це приваблює у цьому виді спорту», – каже Олександра.

Дарина Самчик – перша українка, яка здобула «золото» чемпіонату світу зі змішаних єдиноборств

Українка Дарина Самчик на світовій першості ММА у ваговій категорії до 52 кілограмів не залишила шансів шведці Ніні Бек, зустріч завершилася нокаутом у третьому раунді. Так Самчик стала першою представницею «синьо-жовтих», хто зміг піднятися на вищу сходинку п'єдесталу пошани на чемпіонаті світу зі змішаних єдиноборств.

Про єдиноборства Дарина мріяла з дитинства. Головним прикладом був рідний дядько, який займався спортом та тривалий час боксував. Саме він запевняв дівчину, що вона має вміти постояти за себе. Проте батьки були проти, і Дарина так і не потрапила до жодної спортивної секції.

У 21 рік вирішила таки реалізувати свою дитячу мрію. Спочатку обрала тайський бокс, після цього перейшла до MMA. Займалася недовго: кинула, вийшла заміж, народила дитину та повернулася. Ось вже цілеспрямовано та усвідомлено, розповідає Дарина Самчик.

«З самого початку в мене взагалі нічого не виходило. Мені здається, що саме через це я закинула тренування. Дуже хотілося на змагання, начебто і тренувалася, намагалася, але результату взагалі не було. А у 2016 році на своїх перших змаганнях – Кубок України – виграла завдяки характеру. З того часу, все й почалося. Хоча я досі вчуся – у мене багато чого не виходить, чи виходить, але не досконало. Є помилки, над якими постійно працюю. Якщо відверто, до мене дуже довго «доходить». Іноді якісь «прийоми» мені повторюють 10-20 разів. Я начебто побачила, зрозуміла, але коли починаю відпрацьовувати, все рівно не те. Тому працюємо. Тренуємо до автоматичної реакції, і потім на змаганнях воно якось само згадується, саме в той момент, коли потрібно», – каже Дарина Самчик.

Чемпіонка світу розповідає, найбільше у MMA подобається саме вихід у «клітку» – немов входиш у транс, коли борешся. Запевняє, адреналін і спортивна агресія – нормальні почуття під час виступу, але навіть бійцівську злість потрібно стримувати, бо можна «загратися» і, навпаки, програти.

«Раніше думала, що MMA для дівчини – нічого страшного. Зараз розумію, що все залишає слід на стані здоров'я. Це розсічення, удари, зламаний ніс, травми спини, некрасиві руки, бо вони збиті. Тому рік я ще точно залишаюся у спорті, а далі буду дивитися за психологічним та фізичним своїм станом», – каже Дарина.

Лідія Гунько – перша представниця України олімпійського монобоба

На зимовій Олімпіаді 2022 року вперше в історії змагатимуться жінки в монобобі – це різновид бобслею, у якому швидкісний спуск по льодовому треку виконує лише одна людина.

Лідія Гунько боротиметься за путівку на Ігри та шанс представити «синьо-жовтих» у цьому виді. Вона – єдина в Україні дівчина, яка підкорює монобоб. Хоча у спорті Лідія не нова людина – займалася веслувальним спортом та стала бронзовою призеркою на чемпіонаті Європи серед юніорів, тривалий час виступала на турнірах серед стронгвумен і посіла другі місця на World's Strongest Woman-2016 і Arnold-2017.

Саме її тренер з «богатирського багатоборства» Михайло Гераскевич запропонував спробувати власні сили в монобобі. Він же тренер і батько Владислава Гераскевича – першого представника у скелетоні на Олімпійських іграх (Пхьончхан, 2018).

«Восени 2018 року на латвійському санно-бобслейному треку я здійснила серію спусків і виявилося, що маю певні здібності до цього. Продовжити тренування та взяти участь у змаганнях не було можливості: по-перше, це надзвичайно дорогий вид спорту і самотужки я не маю можливості ним займатися; по-друге, у цьому зимовому сезоні я працюю фізіотерапевтом з українським скелетоністом Владом Гераскевичем. Але вже з наступного зимового сезону, я не лише відпрацюю передзмагальні тренування, але й візьму участь у змаганнях, які будуть визначені міжнародною федерацією бобслею та скелетону (IBSF)», – каже Лідія.

Зараз Лідія відновлюється після двох складних операцій на колінах, а тому пропускає навіть змагання зі стронгвумен. Та й сама дівчина каже, займатися одразу двома видами спорту – неможливо, тим більше такими різними. Наприклад, у стронгу потрібна велика маса тіла, а в бобслеї необхідно потрапити у свою вагову категорію, ураховуючи навіть екіпірування. Тому зараз Лідія обрала пріоритетом на найближчі чотири роки зимовий вид спорту. Каже, не розуміє порівнянь жіночого та чоловічого видів спорту, адже сучасний спорт, на її думку, «активний борець за гендерну рівність».

«Дівчата сьогодні грають у футбол, хокей, баскетбол, гандбол та інші види. Неможливо уявити легку та важку атлетику без дівчат, чи бокс та боротьбу, де змагаються лише чоловіки. На мою думку, дівчата, які штовхають ядро чи виходять у боксерський ринг, є набагато жіночнішими, ніж ті, які ніколи не займалися «чоловічим» спортом», але палять цигарки та активно вживають алкоголь», – розповідає Лідія.

Наталія Мазур: перший шанс для регбісток потрапити на Олімпіаду

У дитинстві Наталія Мазур займалася бальними танцями, після цього понад 10 років присвятила легкій атлетиці – біг на 100 метрів, і коли п’ять років тому вирішила перейти у жіноче регбі – це був шок і для її батьків, і для її друзів. Та й сама Наталя до першого тренування навіть не уявляла, що це за вид спорту. Але каже, завжди цікавилася іграми з м'ячем.

«Це була любов з першого погляду, – сміється Наталія Мазур, – я прийшла на перше тренування й мені настільки все сподобалося: команда, атмосфера, вид спорту. Дуже допомогло, що я раніше була спринтером, тому що в регбі потрібно швидко бігати. Але увесь смак цього виду спорту відчуваєш, коли саме виступаєш на змаганнях. Поки просто на тренуванні тобі розповідають правила, відпрацьовуєш технічні моменти – це просто знання. А ось вже під час гри потрібно швидко реагувати, прораховувати – і тут справжнє регбі».

І через 5 років занять Наталія чує від знайомих, що регбі – нежіночий вид спорту. Каже, що насправді у змаганнях серед чоловіків більше силової боротьби, але й жінки не нехтують такими прийомами.

«Зазвичай дівчата намагаються відійти від сутичок, але є такі гравці, які, навпаки, «лупяться», тобто їм все рівно «стінка» є перед ними чи ні, вони біжать прямо. Все залежить від гравця – як його тренували, які в нього методи. Це не означає, що в чоловіків силова боротьба, а ми граємо «технічненько», щоб нікого не зачепили. З часом всі «оббиваються», тобто звикають до сутичок та появи синців», – каже Наталія.

Та додає, збірна України з регбі – це звичайні дівчата. Одягають сукні, ходять на підборах, роблять манікюр та макіяж. А ще їх постійно плутають з моделями, бо дівчата всі високі. І вже на полі з'являється та спортивна агресія, яка має допомогти вигравати.

До речі, 20-21 липня Наталія Мазур і жіноча збірна України боротимуться за путівку на Олімпійські ігри в Токіо у 2020 році. Якщо «синьо-жовті» потраплять до топ-6 команд, то вперше українські регбістки підкорюватимуть Олімп.