Я Смусь Ростислав Петрович, боєць 93-ї ОМБР, 1-й батальйон, 3-я рота, 1-й взвод.
Спочатку був Майдан. Вперше туди я приїхав як турист – подивитися. Ми з друзями набрали продуктів і пішли шукати земляків-волинян – не знайшли, але побачили намет сусідньої Рівненської області. Нам запропонували переночувати – і ця атмосфера мене так захопила, що я приїхав додому, пробув там три дні, не витримав і повернувся до Києва.
На Майдані мене зарахували до 11-ї сотні. Спочатку ми охороняли підхід біля арки, а потім перебралися до Будинку профспілок, який у лютому 2014-го на наших очах згорів.
На Майдані я був в усі найтяжчі дні. Коли «Беркут» почав активно наступати – стримував атаки, носив поранених. 18 лютого на Інститутській поряд зі мною вибухнула граната, я відчув лише – ніби наткнувся на цвях. Коли ми принесли пораненого хлопця без свідомості до медиків, вони подивилися на мою закривавлену ногу і сказали: «там щось є».
Ввечері 20 лютого, коли ситуація стала спокійнішою, я сів у потяг і поїхав додому. Лікар вирізав ту кульку і віддав мені на пам’ять. Це було моє перше бойове поранення.
На Донбасі я не зустрів жодного беркутівця
На Сході я бачив багато людей, але не довелося зустріти жодного беркутівця. Можливо, вони не виказували себе. Кажуть, що кров можна змити кров’ю, але… Особисто я знаю, що багато з них воюють і воювали на «тому» боці.
Частина колишнього «Беркуту» потрапила до Національної гвардії, яку вважають елітою. На відміну від нас, їм давали найновішу техніку, озброєння, набагато вищі зарплати, а вони стояли на другій лінії оборони та блокпостах.
На передовій – тільки тоді, коли хтось приїжджав. Їхав Турчинов – Національна гвардія там: з новою технікою, зброєю, звичайно. А подивишся: які вони налякані бігають, охороняють – просто смішно було.
«Ви їдете ненадовго, всього на 45 днів», – сказав Хомчак
Коли я вчергове приїхав на Майдан підтримувати порядок, самі знаєте, часи неспокійні були, – то дізнався, що почали набирати бійців в «Айдар». Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на Схід.
Я приїхав додому, але на Донбасі усе активніше розгорталися бойові дії, і я, не кажучи нікому нічого, пішов у військкомат. Подумав: йолки-палки, що мені триматися за ту державну службу, коли там таке відбувається на Сході!? За день пройшов медкомісію і отримав повістку на 18 серпня 2014 року.
Приходжу до голови райдержадміністрації і кажу: «Іду на фронт». А вона: «Куди йдеш? У тебе ж «броня» – нікого з державних службовців не призивають».
Мама дуже плакала, донька теж. Вже коли був у навчальному центрі, вони дізналася, що я пішов добровільно. Загалом, люди по-різному реагували: хтось казав, що «дурний», хтось – виявляв повагу.
Три тижні ми були на Яворівському полігоні. Там мене готували на мостоукладальника, який взагалі на фронті не потрібний. А на Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником – освоїв практично все.
3 вересня ми вже були в Черкаському Дніпропетровської області – у пункті дислокації нашої бригади. Приїхав генерал-лейтенант Хомчак, перевірив, чи у всіх є бронежилети, каски, спорядження, чи достатньо техніки, якої на той час не вистачало. На полігоні сказав: «Хлопці, ви знаєте, куди йдете. Але ви їдете ненадовго, всього на 45 днів». Ми здивувалися: «Які 45 днів? Попереду зима». Він тоді: «Добре, 30 днів і буде ротація, вас одразу звідти виведуть».
Перші «гради» і дорога в аеропорт
27 жовтня ми виїхали з Черкаського на Донеччину. Спочатку їхали поїздом, ночували у вагонах. Добре, хоч топили, бо морози сильні тоді були. Добу ми вантажили техніку на платформи, а потім поїхали в Тоненьке. Тоді повідомили, що наш підрозділ першим виїжджає в Донецький аеропорт. Я та ще 17 добровольців написали рапорти.
Українські військові у Тоненькому: третя рота готується до заїзду в ДАП, позаду –ферма, де бійці жили після обстрілу
Я точно знав, що хочу служити на передовій, тому вирішив: а чому б із хорошими хлопцями не поїхати в аеропорт?! А побратими туди їхали надійні, які завжди прикриють.
Через три доби нас вперше накрили «гради». А ми – не обстріляні, нічого не знаємо, спимо на матрацах і розкладачках – і тут залп! На щастя, ми встигли вирити бліндажі, де можна було заховатися, тому обійшлося без жертв.
Час виїзду постійно відкладався, знали лише, що «з дня на день». Аж тут ввечері 8 листопада надійшла команда «збиратися». Спочатку доїхали до Пісків, а відтіля – в аеропорт.
Поки завантажили боєкомплект на БТРи, сонечко вже піднялося, і ми їхали фактично по-бойовому. На «злітці» нас почали крити «утьоси» (кулемети великого калібру – ред.) та гранатомети. Але доїхали, можна вважати, вдало. Друга група, що йшла на новий термінал, – теж проскочила. А третя – вони прямували в старий термінал – заблукала. Вони потрапили у засідку, їх дуже обстріляли і їм довелося повертатися. Вони тільки з третього разу пробилися в аеропорт.
Відчув загрозу, щойно приїхав в аеропорт
Коли заїхали, я навіть не знав, з якого боку відчиняти двері – усе ж вперше. Відкриваю – механік як почав крити матюками: «закрий, відтіля ж уб’ють»!
Щойно приїхали в аеропорт – одразу повантажили «двохсотих» хлопців з «Правого сектору». Вони загинули через «рапіру» – протитанкову гармату, яка почала кошмарити аеропорт напередодні нашого заїзду. Обох – одразу на смерть: одного – порвало навпіл, іншому – вирвало ліву лопатку. Зрештою, ту «рапіру» знищила наша артилерія, але тиждень вона нам не давала жити.
Наша група потрапила на вежу: Віталій Немиренко, Олександр «Дєд» Мосулега, Олег Удудяк, і двоє прикомандированих – Сергій «Сєдой» Назаров і вже покійний Євген «Поляк» Поляков. Всі ці шість бійців – бійці від Бога. Та й хлопці, що потрапили на старий та новий термінали, – теж задню не включали, таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було.
Вшістьох ми тримали злітну смугу. А за 400 метрів – у старій спостережній вежі – сиділи сепаратисти. Якраз звідти по нас постійно стріляв снайпер. На п’ятий день поранили Олежку Удудяка – він був першим пораненим.
«Зараз дідусь буде курити»: життя під обстрілами
Наш пост мав назву «Броня» – перехід у формі підкови, який постійно прострілювався, бо вікна були від підвіконня до підлоги. Вони знали, що кожні дві години ми змінюємося, і постійно чатували. А ми так: двері відкрив, тиша-тиша-тиша, біжиш, проскочив і чуєш – черга. А, промазали! І наступні так само.
Був у нас з 79-ки «Кавун», так він боявся бігти, а щоразу намагався проповзти. Хлопці-АГСники (гранатометники – ред.) – «Сєдой» з «Поляком» – відстрілюються, а «Кавун» повзе. Командир усе жартував: кидає камінчики, а той смикається. Ну такий чудакуватий хлопець, сам з Криму – з Керчі. Старався чистою українською розмовляти, все просив, щоб його поправляли – щирий українець! Хоча казав, що українську до війни не знав зовсім.
Коли вдруге їхали під час «перемир’я», були скуті. Ми стоїмо, довкола скрізь «сєпари». Дивлюся – стоїть один, курить біля старого терміналу, навіть об стіну обперся. Уже прапор «деенерівський» висить. Ну що, «зняти» його? Так у нас перемир’я. І тут він зникає, і за п’ять хвилин вони починають по нас стріляти.
«Аеропорт – це розрух, обморожені кінцівки і купа друзів»
Аеропорт варто було тримати. Був момент, восени 2014 року, коли можна було захопити не тільки летовище, а й «Спартак», «Метро», монастир, звідки по нас гатили. Можна було не заходити в сам Донецьк, а лишатися на околиці. Але команди нам не давали…
З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів – дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел». І вони могли геть до Красноармійська (нині Покровськ – ред.) дійти.
Для мене аеропорт – це, з одного боку, розрух, обморожені руки й ноги, а з іншого – купа друзів. Виходить, що на цій війні я більше знайшов. У мене з’явилося дуже-дуже багато справжніх друзів – по всій Україні. Тільки на похорони вже просто не можу ходити…