Сьома ранку. Дзвінок. Ага. Київстар, тож в Україні восьма вже. Беру слухавку, напевно щось важливе, раз в неділю з самого ранку дзвонять.
- Доброго ранку. Вас турбує завуч такої-то гімназії міста Києва. Моє ім'я Тамара Михайлівна
- Слухаю вас Тамара Михайлівна.
- Ви виявили бажання навчатися в нашій гімназії. Я тримаю зараз вашу заяву до першого класу.
- Так.
- Ми зараз розподіляємо дітей по класах. У вас є якісь бажання чи вимоги?
- Ну звісно. Думаю цілком стандартні і зрозумілі. Гарно і професійно вчити мого сина.
- Зрозуміло. Зрозуміло. В такому разі стан речей такий. Для того, щоб ваша дитина потрапила в гарний клас з гарними дітьми до найкращого вчителя, вам потрібно зробити внесок в фонд гімгназії. Це чисто символічна сума в 10000 гривень.
- Що? Внесок? Не зрозумів.
- Та ви не хвилюйтеся. В нас дуже гарна гімназія, і гарні вчителі. Ми можемо вам запропонувати інший, не гірший клас за 5000 гривень.
- Ви вибачайте. Я трохи не розуміюсь, на якій системі побудована освіта в Україні. Перший раз в перший клас, самі розумієте. Якщо потрібно сплатити, то сплатимо. Надішліть будь ласка рахунок на емайл, і я перерахую кошти в перший же робочий день.
- Ви мене трішки не зрозуміли. Це одноразова сплата в фонд гімназії.
- Зрозумів. Для мене це не має значення. Я можу перерахувати на будь які потреби, мені не потрібно буде відчитуватись в податкову.
- Ви таки не зрозуміли. Цю суму потрібно внести готівкою.
- Ааа. Тепер зрозумів. Ви пропонуєте купити місце в гарної вчительки.
- Саме так.
- Тамара Михайлівна. Слухайте.
- Так. Слухаю уважно вашу пропозицію.
- Іди ти до біса зі своєю гімназією...