Вирішив винести до окремого посту, бо багато хто ставить мені одне й те саме питання – мовляв, чого я такий злий на Тимошенко, хіба ж все зло в країні від неї?
Я можу пояснити своє ставлення до Тимошенко.
Насправді, я на неї взагалі не злий (відверто кажучи, я так чи інакше мало на кого злюся, хто по цей бік лінії фронту). Так от: Юлія Володимирівна – чудовий кризовий менеджер. Просто чудовий. Не в тому сенсі, що вона знаходить завжди правильний вихід з кризи, а в тому, що вона завжди реагує найшвидше, найоперативніше саме на кризу, під час кризи вона розкривається, як оперативний командувач, криза – це її стихія.
Саме на кризи припадають її найяскравіші моменти: газові контракти (я не кажу зараз, хороші вони чи погані: я вважаю, що погані, але справа не в тому) – це була реакція на кризу, це був вихід з кризового стану. Потрапивши під суд, а потім до Качанівки, вона зсередини змайструвала потужну міжнародну підтримку для себе – це була неперевершена реакція на кризу – мало хто зміг би з буцегарні щось подібне втнути.
Коли напало х*йло, вона примудрилася пролізти до засідання РНБОУ, куди їй за її тодішнім статутом взагалі не можна було, та продавити своє рішення не чинити спротиву (погане рішення, але знову ж таки – її рішення по виходу з кризи).
Проблема полягає лише в тому, що, коли кризи нема – вона стає ніякою, такою, як тисячі інших. І починає створювати навколо себе кризу – можливо, підсвідомо, але цього разу – цілком свідомо, роздмухуючи кризу на рівному місці зі статті в NYT.
Криза потрібна їй, аби знову сяяти, видавати менеджерські рішення по владнанню кризи. Це – її навіть не modus operandi, а modus vivendi. І оце вже величезна шкода для України, бо кризи ми наразі аж ніяк не потребуємо. А Тимошенко – це завжди кризова ситуація: якщо не поточна, яку вона оперативно розгрібає, то майбутня, яку вона створює, аби її оперативно розгрібати.