Леонід Данилович мав рацію – в України і Росії дійсно різні історичні долі, різний національний досвід, різне самовідчуття, несхожі культурно-мовні ситуації, принципово різні відносини з географічним і геополітичним простором, неоднакова ресурсна база, різна політична вага в світі, несумірні можливості для взаємовпливу.
Також мав рацію український політичний і громадський діяч Володимир Виниченко, який вказував на те, що "сумну схильність до "хохляцьких" анекдотів відчувають, за нечисленними винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру, за останні кілька років. "Хохол" обов'язково знайдеться у кожного белетриста". Він же є автором воістину пророчого твердження: "Запам'ятайте мої слова: вони знищать вас, нас і себе на українському питанні".
Зараз, коли Росія веде неоголошену війну з Україною, окупувавши Крим і підтримуючи сепаратизм на Донбасі, коли з ранку до ночі на російських телеканалах розповідають брехливі історії про "жахи України", коли за командою згори в росіянах виховують ненависть до українців, розумієш точність оцінок всіх тих, хто в різні роки попереджав про те, що Україна – не Росія.
Ми отримали ще один тому доказ. Справа в тому, що 15 травня 2017 року Верховний суд Росії ліквідував Всеросійський азербайджанський конгрес (ВАК). По суті, заборонена була найбільша азербайджанська діаспорська організація в Росії. Природно, що дане рішення обурило всіх в Азербайджані. Була подана апеляція.
І ось вчора, Апеляційна колегія Верховного суду Росії відмовилася задовольнити скаргу ВАК, зберігши в силі рішення суду першої інстанції про ліквідацію громадської організації азербайджанської громади Росії. Так, президент ВАК Фазіль Гурбанов заявив, що до президії Верховного суду Росії буде направлено ще одне звернення про перегляд рішення Апеляційної колегії. Але особисто я не здивуюся, якщо і це звернення не призведе до перегляду рішення про долю ВАК.
Не здивуюся саме тому, що Росія – не Україна. В Україні абсолютно вільно діють будь-які азербайджанські і не тільки діаспорські організації. Ці організації можуть різнитися за кількістю членів, за своїми поглядами на те, що відбувається в Україні, в їх рядах можуть бути представники різних політичних сил. Але, ніколи в Україні, де змінювалася влада, де відбулися дві революції, не забороняли діяльність азербайджанської діаспорської організації, тим більше – найбільшої і найвпливовішої.
Тому що в Україні ніколи не було втручання керівництва країни в діяльність діаспорських організацій. Тому, що Україна – країна, в якій однаково комфортно почувають себе громадяни різних національностей. У тому числі і азербайджанці, серед яких вже є такі, що віддали своє життя за незалежність України, за її цілісність. Точно також, до речі, і українці, в роки карабахської війни, віддавали свої життя за незалежність і цілісність Азербайджану. Їх пам'ять назавжди в наших серцях і саме вони – символ щирої дружби між нашими народами.
В Україні, продовжуючи тему, ніколи не було анти-азербайджанської, анти-грузинської, в цілому анти-кавказької істерії на ТБ. У Росії вона була, є і буде. В Україні не міг би вийти на екрани художній фільм, в якому "лицо кавказской национальности" піднесено було б в шаржованому негативному образі, а головний герой кидав би йому в обличчя фразу: "Не брат ти мені, гнида черножопа". У Росії такий фільм вийшов і був вкрай популярний. Називався він "Брат".
В Україні, на відміну від Росії, не лютують скінхеди, націоналісти, а часом і нацисти, які б’ють в метро вихідців із середньої Азії. В Україні ми не чули звичного для Росії "Понаїхали тут". І тому, Україна для всіх нас – друга Батьківщина. Ми всі мріємо бачити Україну однією з найбільш економічно розвинених країн світу. Ми мріємо дожити до того дня, коли Крим повернеться до складу України. Це для нас настільки ж важливо, як повернення Карабаху, окупованого Вірменією, до складу Азербайджану. Ми віримо, що все буде Україна! У тому числі і тому, що Україна – не Росія.