Офіційно українській Незалежності 27 років і 23 з них вона провела як не в добрі та достатку, так вже точно в мирі. Заколихана розповідями про стратегічні союзи з ближніми та дальніми, заспокоєна "братерством" з Росією, Україна, як би важко не було, постійно пишалася тим, що "в нас усе мирно". Святкуючи (а точніш було б сказати – відзначаючи) День Незалежності, більшість українців раділи... вихідному дню. А сама вона, оця незалежність, здавалася чимось незрозумілим та малоцінним: ну, розвалився той Радянський Союз, але ж все одно майже все, як було: нагорі – таке ж саме начальство, а в Москві – такі ж самі "старші брати", які кажуть своїм молодшим, не таким розумним родичам, що та як робити...
Цей сон було порушено лише один раз – коли спалахнула Помаранчева революція. Але й вона завершилася доволі мирно: обурені демонстранти домоглися свого, на чолі держави встав Ющенко... А потім все повернулося "на круги своя" й знову – навкруги суцільні стратегічні партнери, а в Москві – все більш круті та все більш роздратовані "старші брати", які знову й знову, все жорсткіш та жорсткіш, наказують своїм "недорусським" родичам, що та як їм робити.
Це й справді страшно, але це – суспільний закон: подарована незалежність не цінується. Не має ваги. Україна (та й те – далеко не вся, самі ж знаєте) почала цінувати свою незалежність лише тоді, коли вмилася кров'ю. Коли стала розуміти, що "старші брати" – зовсім не брати, а жадібні поневолювачі. Коли раптом побачила, що стратегічні партнери – лише тоді партнери, коли їм це так чи інакше вигідно, а як невигідно – то можна висловити "велику стурбованість" тай посидіти, подивитися – виборсаються ті дивні незрозумілі "не зовсім росіяни" чи підуть собі на дно? Як виборсаються – ну, можна їм тоді трохи підсобити тай сказати потім: це ми вас, мовляв, урятували, а ну – будьте нам вдячні! Як підуть на дно – можна продовжити Business as usual з традиційними "загадковими руськими"...
На мою думку, яку не поділяє більшість колег, Україна вже пройшла оту "точку неповернення" – принаймні, шанс на те, що вона знову буде тихо заколисана та впаде в мишебратьські обійми, є вкрай невеликим. І це не залежить вже від якоїсь конкретної особи на якійсь конкретній посаді – аж до президентської. Тому що за ці роки незалежність була осмислена, виборена, за неї, як не страшно це сказати, було сплачено криваву ціну. Тобто, вона стала такою, яку здобули, а не отримали в подарунок.
Тому сьогодні спокійно можна, скажімо, приймати вітання від сусідів, ближніх та дальніх – бо ця незалежність не залежить і від них. Можна дивитися парад та порівнювати: отак було в 2014-му, а отак – в 2015-му, а нині взагалі – й нова техніка, й нові талани, і хлопці-дівчата ну просто зовсім інакше виглядають. І можна розуміти, що, як би не казилися колишні поневолювачі, як би не лізли в бійку – їм вже просто нічого не світить. Тому що й бійці, й бойова техніка є не лише на параді, а й там, де вони лізуть. В 2014-му, на тому страшному параді, їхала чи не вся техніка, зібрана по всіх усюдах (і, до речі – так, я вважаю, що ліпш вона була б там, на передовій). В 2018-му – ну, самі знаєте. Є, чим відповідати, вчора оно Айдар це цілком переконливо тим песиголовцям продемонстрував. А в 2019-му – хто зна, що буде? Може, той парад відбудеться в Донецьку, а може – в Луганську. В Севастополі – навряд чи так скоро, але теж відбудеться. Бо навчилися свою незалежність виборювати, а не випрошувати.
З Днем Незалежності України, світе!