Своєрідний камінаут відбувся у понеділок, але, як і завжди, не всі мешканці окупованого Донбасу, зрозуміли, наскільки кепські їх справи.
Так сталося, що майже у кожному місті Донеччини та Луганщини до війни працювали один-два містоутворюючих підприємства. Але із приходом сюди Росії ситуація із роботою заводів, фабрик та шахт стала набагато гіршою, аніж при Україні. І якщо у 2014-му терористи вливали чимало грошей спочатку на підтримання нормальної роботи підприємств, потім – на створення картинки для населення, мовляв, все у "ДНР" та "ЛНР" добре. При цьому заводи нещадно розпилювали на метал, кількість співробітників на них постійно скорочували, а продукцію або складували, або переправляли у РФ за смішні гроші.
Ватажки ж "республік" постійно розповідали про те, що от зараз встанемо з колін, каталися по тому чи іншому підприємству та казали про їхнє відкриття по кілька разів на рік.
У Горлівці таким заводом був "Стірол" Дмитра Фірташа, який віджали в олігарха попри його проросійські настрої. Справа в тому, що роботу по виготовленню аміаку підприємство вести могло, але купувати продукцію із печаткою "Зроблено у "ДНР" бажаючих не знайшлося. То ж фахівці швидко втекли з окупованого міста. Хто до Росії, хто – до України. Само підприємство повільно загиналося та стало лише бельмом на очах окупантів. Захарченко ще у січні цього року обіцяв повернути "Стиролові" його славу, кілька разів "відкривав" завод під оплески "чиновників", але, само собою, роботу підприємство так і не почало.
Співробітників же тримали лише для утримання спорядження хоч у якомусь порядку. Але тепер росіяни перестали навіть казати, що у містоутворюючого заводу є хоча б якісь перспективи – підприємство розпорядилися законсервувати. Це означає лише одне – станки, трубопроводи та все інше, де є метал, розпилять, а на місці, де колись стояв завод-велетень, залишаться лише руїни із могильником хімічних відходів.
Те ж саме сталося й у Харцизьку, де остаточно загнувся канатний завод "Силур". Якщо вірити пропагандистам, це підприємство працювало так, немов і війни не було, тільки, звісно, на ньому залишилося відсотків 10 робітників, а жодної продукції за чимало років при "ДНР" так і не випустили.
Означає це те, що міста Донбасу остаточно перетворюються на вимираючі, без якогось шансу на виживання. Навіть після окупації – від підприємств навряд чи залишиться хоч щось, щоб поновити їх роботу було рентабельно. Більше того, навіть ті, кого зараз звільнять з роботи, не мають ніяких шансів. Знайти собі хоч який-небудь заробіток реально лише у Донецьку, але кататися туди, як робило чимало людей до війни, неможливо – банально не вистачить грошей на проїзд, адже середня зарплата у "столиці" ледве сягає 100 доларів на місяць.
Це – остаточний кінець індустріального Донбасу, який був цілком прогнозованим з того моменту, як нога російського солдата ступила на українську землю.