Сьогодні жанр горору переживає найбільший ренесанс з 70-х років. Фільми жахів виходять мало не щомісяця, від чудернацьких експериментів Джордана Піла та Арі Астера до прямолінійніших історій про привидів та демонів від студії Blumhouse.
Після неабиякого комерційного успіху першої частини "Воно" нова екранізація найстрашнішого, на думку самого автора, роману Стівена Кінга була питанням часу. На жаль, традиційно на кожну хорошу адаптацію страшних історій майстра жахів припадає дві невдалі.
Родина доктора Луїса Кріда тікає з великого міста у пошуках спокійнішого життя. Разом із будинком на околицях маленького містечка, назва якого добре відома усім прихильникам Кінга, сім’я отримує кілька бонусів, а саме моторошне кладовище домашніх тварин на задньому подвір'ї та шумне шосе навпроти без будь-яких обмежень швидкості.
Коли улюбленець Крідів кіт Черч стає жертвою вантажівки, відлюдькуватий сусід родини Джад — старий, який прожив тут все життя — показує Луїсу закриту частину кладовища, на якій мертві не лишаються надовго.
Нове "Кладовище домашніх тварин" виглядає справжнім витвором мистецтва на тлі фільму 1989-го року, однак, це не те, щоб висока планка. Акторська гра в римейку набагато краща. Емі Сейметц у ролі дружини головного героя, Рейчел Крід, переконливо відіграє різні рівні горя, жаху та шоку. Навіть актори-діти показують чудову гру для свого віку. Особливо, Джете Лоренс у ролі доньки Еллі, яка надає своєму персонажу глибину, якої і близько немає у першоджерелі.
Хоча, безперечною зіркою фільму є кіт Черч, зіграний одразу п’ятьма хвостатими акторами. Один з них навіть відвідав прем’єру, з нагоди якої був з урочистою краваткою на шиї.
А от головний герой фільму Луїс Крід — дещо нудний. Тоді як у решти дорослих персонажів, Рейчел та Джада, є свої демони і втрати в минулому, сам протагоніст фільму аж до самого кінця залишається такою собі білою стіною, на яку можна спроектувати що завгодно.
Нове "Кладовище" вийшло у 2019 році, одразу за другим тріумфом Джордана Піла "Ми", який критики хвалили за оригінальність та глибину. І дійсно, на тлі метафор Піла чи навіть торішнього головного фільму жахів про горе і смерть "Спадковість" екранізація Кінга здається просто набором усіх можливих кліше. Звісно, здебільшого тому, що оригінальна книжка багато з них започаткувала.
Проте, сценаристи не змогли ані осучаснити історію під нові стандарти жанру, ані вдало перенести відчуття жаху зі сторінок на екран. Зміни в сюжеті, хоч і здаються на перший погляд значними, лише переставляють доданки, та насправді мало що змінюють. Замість того, щоб зосередитися на людській історії та темряві, у яку щобільше занурюються персонажі, як це блискуче вдалося авторам тієї самої "Спадковості", фільм намагається брати штучною атмосферою (на закритій частині кладовища давні індіанці ховали свої несправні дим-машини) та гучними звуками.
Крім того, "Кладовище домашніх тварин" страждає від повільного й затягнутого першого акту, переповненого непотрібною експозицією. Навіть ті, хто ніколи не читав Кінга та не надто цікавляться фільмами жахів, скоріше за все знають загальний сюжет однієї з найвідоміших книжок одного з найвідоміших письменників сучасності. Тому дійсно не потрібно детально пояснювати, як усе працює.
Однак, як тільки з інструкціями з користування закінчено, і все найгірше нарешті трапляється, фільм миттєво стає набагато цікавішим. У "Кладовищі" події тривалий час розгортаються не дуже динамічно, але наприкінці фільм виправляється і дивує дуже розважальним фіналом, який майже виправдовує повільну першу годину.