Хаос, громадянські війни, релігійні та етнічні конфлікти, економічні кризи, тероризм та нафта – ось неповний перелік асоціацій, які викликає Близький Схід періоду "Арабської Зими", тобто періоду наслідків череди революцій 2011 року у регіоні, у пересічної людини. Незважаючи на те, що регіональна конфліктогенність знаходиться на дуже високому рівні через війну у Сирії, Лівії та Ємені, нестабільність у Єгипті та Іраку та "холодну війну" Саудівської Аравії та Ірану, на горизонті можна побачити вірогідний початок масштабного регіонального конфлікту: війни всіх проти всіх.
Остання хвиля ескалації пов’язана саме з американо-іранськими відносинами та прагненням Дональда Трампа посади Тегеран за стіл переговорів. Зовнішня політика Трампа змінила відносну "відлигу" часів Обами, головним здобутком якої було підписання Ядерної угоди з Іраном (JCPOA). Трамп звинуватив Іран у недотриманні JCPOA, а самий договір назвав дипломатичною поразкою Вашингтону.
З самого початку американський президент мав досить неприховану ідею, денонсувати Ядерну угоду 2015 та укласти нову, угоду величі Дональда Трампа. Після цього він би зробив пафосну заяву про "остаточне вирішення тегеранського питання", цим самим здобувши електоральні бали на виборах 2020 року, і переключився "вирішувати" інші проблеми американської зовнішньої політики, щоб нарешті повернути США колишню велич наддержави.
Тегеран відмовився грати за американським сценарієм: варіанти шантажу або гри сприйнялися з насторогою та ненавистю. Саме тому як президент Ірану Рухані так і Аятола Хаменеї відмовили Трампу щодо можливої зустрічі.
Адміністрація президента США вирішила силою змусити Іран виконувати американські правила: були накладені економічні санкції по нафтовому і металургійному сектору, Вашингтон шантажував інші країни щодо купівлі іранської нафти та визнав Корпус вартових ісламської революції, частину іранських збройних сил, терористичною організацією.
Таким чином Дональд Трамп підштовхує Іран розпочати військовий конфлікт. Кажуть, що сам Трамп, на відміну від своїх зовнішньополітичних радників, таких, як Джон Болтон, не хоче війни, йому до вподоби ідея зміни режиму (regime change) та перетворення Ірану на демократію. Щоправда, своїми діями американська влада сприяє лише зворотнім процесам: на фоні антиамериканської ненависті у суспільстві колишній реформатор Рухані стає все більш і більш консервативним і все більше відходить від ліберальних ідей.
Остання хвиля ескалації ледь не "перетнула Рубікон" стосовно початку військового конфлікту: після атаки на нафтові танкери у Ормузькій протоці та збиття американського дрону Трамп був готовий віддати наказ бомбардувати Іран. За його власними словами, лише в останній момент він відмовився від цього кроку, пошкодувавши життя людей.
Крім цього треба розуміти, що можлива американська інтервенція в Іран зовсім не схожа на інтервенцію в Афганістан у 2001 чи в Ірак у 2003: річ йде не тільки про Вашингтон та Тегеран, конфлікт зачіпає інтереси так чи інакше всіх близькосхідних держав. Сучасний Близький Схід де-факто поділений на коаліції: США, Саудівська Аравія, ОАЕ, Ізраїль, Бахрейн, Єгипет проти Ірану, Сирії, Іраку, РФ та частково Катару з Туреччиною.
Звісно формула конфлікту набагато складніше за умовний поділ на два табори, так як кожна країна хоче "увірвати більший шмат пирога" і реалізувати власні національні інтереси, проте, так чи інакше, кожна з даних держав більше тягнеться до якогось геополітичного блоку. Саме тому американо-іранський конфлікт означав б справжню "регіональну світову війну". Буде вона чи ні, залежить від багатьох факторів, у першу чергу від стійкості Ірану та від того, наскільки далеко зможе зайти Трамп у реалізації власних задумів.