Ця пресконференція виявилася ще й демонстрацією безкарності.
Лукашенко прагне перевершити в нахабстві самого себе, показує, що він може сказати все що завгодно про кого завгодно – про власний народ, про президента Сполучених Штатів, про президента України. І йому нічого не буде. Навіть Володимир Путін не може дозволити собі таку розкіш у висловлюваннях, бо повинен замислюватися про наслідки. Про наслідки для власної популярності – незважаючи на всю силу російського авторитаризму, в Путіна є населення, яке зовсім не обов'язково навмисно злити. І про російсько-американські відносини Путіну теж доводиться замислюватися. І про конфлікт з Україною. А єдиний наслідок для Лукашенка – це Путін. Це і є головний підсумок минулого року.
Рік тому найрізноманітніших ілюзій було набагато більше.
Головною ілюзією білоруського суспільства була наївна впевненість у тому, що режим, який встановився в країні після виборів 1994 року, залежить від народної підтримки. І варто більшості білорусів проголосувати проти Лукашенка і прокричати йому «йди», як диктатор збере речі і відправиться до Росії. Саме тому не можна допустити радикалізації протесту, щоб не призвести до «громадянської війни», досить просто продемонструвати масовість і єдність білорусів – і цілі будуть досягнуті самі собою.
Возвращение Беларуси
Помилковість цього переконання була продемонстрована вже в перші тижні протесту. Народна підтримка була важливим доповненням для існування режиму і свідчила швидше про деградацію великої частини суспільства, ніж про засади існування режиму Лукашенка.
Але подібні режими завжди базуються насамперед на силовій вертикалі, яку Лукашенко старанно вибудовував аж з 1994 року. Просто цій вертикалі не довелося пройти перевірку справжнім протестом, і в перші дні після початку масових виступів Лукашенко помітно нервував. Нервував, можливо, навіть не тому, що не знав відповіді на питання, чи вдасться йому зберегти владу. А тому, що не був упевнений, що це збереження влади можливе без підтримки російських силовиків, без прямого втручання Путіна. Однак білоруська силова вертикаль не підвела господаря. І білорусам довелося на власні очі переконатися в тому, що було зрозуміло і до початку масових протестів – що вони живуть у авторитарній поліцейській державі, на верхівці влади якої перебуває самовдоволений мстивий безумець.
Але свої ілюзії, очевидно, були й у Лукашенка. Білоруський президент був переконаний у народній підтримці. Те, скільки людей – причому з тих соціальних верств, які він завжди вважав своєю опорою – вийшли на вулиці після президентських виборів, стало для правителя справжнім ударом. У цьому протесті Лукашенко побачив привид українського Майдану – можливо, навіть не Майдану 2013-2014 років, а Майдану 2004 року, коли учасники протестів змусили владу провести чесні вибори.
І ненависть до України, яку після початку протестів у Білорусі Лукашенко проявляє постійно, пов'язана саме з цим страхом перед тим, що в білорусів усе могло б вийти так, як вийшло в українців.
І інша ілюзія Лукашенка, яка випарувалася після початку протестів, – це те, що в нього є можливість зовнішньополітичного маневру. Того маневру, який роками давав йому можливість імітувати «різновекторність», шантажувати Кремль тим, що він не буде таким уже вірним союзником, якщо йому не будуть давати гроші – і таким чином продовжувати «доїти» російський бюджет і зберігати в законсервованому вигляді і білоруську економіку, і білоруське суспільство.
Тепер, коли білоруське суспільство «розконсервувалося», а Захід остаточно відмовив диктатору в легітимності, у Лукашенка немає ніякого іншого виходу, окрім як спиратися на Путіна і підкорятися Путіну. І Лукашенко всією своєю поведінкою демонструє розуміння цього очевидного факту.
Що відбуватиметься далі? Уже зрозуміло, що у країні живуть диктатор і народ, який його ненавидить. І зрозуміло, що народ зовсім не готовий до війни проти диктатора, що більшість людей розраховувала на ефективність мирного протесту і зараз просто дезорієнтована й залякана. Захід дійсно нічого не може зробити з білоруським режимом просто тому, що цей режим з економічного погляду – режим російського регіону і залежить виключно від Кремля, а не від Заходу. А Кремль зацікавлений у збереженні Лукашенка хоча б тому, що крах його режиму стане неприємним прецедентом для Путіна. І якщо вже таке могло відбуватися в Україні, то у «братній» Білорусі – ніколи!
Це, до речі, означає і те, що якщо білоруський протест у якийсь момент стане більш радикальним і в його учасників з'явиться можливість здолати силовиків режиму, вони моментально зіткнуться з силовиками Путіна. Це те, про що я говорю з початку білоруських протестів, і те, чого не хоче зрозуміти їхній середньостатистичний учасник.
Головний ворог білорусів – не Лукашенко, а Путін. Путін, який підтримує диктатора і заперечує сам факт існування білоруського народу – як і українського.
І без перемоги над Путіним приречена не тільки Білоруська держава, приречений і білоруський народ – якщо, звичайно, для більшості білорусів це ще має значення.
Тому головне для білорусів сьогодні – це не дати Путіну скористатися страхом диктатора і поглинути Білоруську державу. А ось після закінчення путінського правління в білорусів на не дуже довгий час виникне таке саме вікно можливостей, як і в українців – вікно самостійного вибору без силового російського тиску. І тоді ми побачимо, як білоруси ці можливості використають, чи захочуть вони взятися до будівництва сучасної демократичної європейської держави і відродити власну ідентичність, чи вирішать приєднатися до демократичної Росії – вже без Лукашенка, який їм у цьому не завадить.
Українців ця дилема, до речі, теж стосується повною мірою.