Ключовим чинником у забезпеченні постачання артилерійських боєприпасів став український приватний сектор. Це дивує, адже держава роками вкладала мільярди у власні оборонні заводи. Владислав Бельбас, керівник компанії "Українська бронетехніка", 19 серпня 2026 року заявив, що саме приватний сектор є головною силою у цьому напрямку. Ця заява пролунала на тлі розслідувань американських журналістів щодо невдалого проекту будівництва заводу з виробництва снарядів калібру 155 мм для України біля Далласа. Американська армія профінансувала його на 502,33 мільйона доларів, доручивши будівництво компанії General Dynamics. Незважаючи на прискорені процедури та використання обладнання від турецького підрядника, завод зіткнувся з проблемами: нестабільністю виробництва, поломками обладнання та зривом дедлайнів. Звіт Пентагону у 2026 році констатував, що завод не випустив жодного придатного снаряду.
Виробництво снарядів: європейський досвід та українські реалії
Європейські компанії, як-от німецький Rheinmetall, пішли іншим шляхом у налагодженні виробництва. На відміну від американського проекту, вони, ймовірно, використали європейських підрядників. Однак, як зазначає Бельбас, великий бюджет, відома компанія та політична воля не гарантують успішного запуску виробництва. Найскладнішим завданням часто стає не пошук фінансування, а забезпечення стабільного випуску продукції, особливо у військовій сфері.
У жовтні 2024 року "Українська бронетехніка" отримала чеську ліцензію на виробництво снарядів калібру 155 та 105 мм. Чехи взяли на себе постачання пороху, оскільки Україна на той час не мала власного порохового заводу. Компанія планувала виготовити 100 000 снарядів у 2025-2026 роках. Проте, держава оплатила лише частину проекту, що стосувалася логістики готових боєприпасів з Чехії, не виділивши кошти на власне виробництво. Керівник агенції оборонних закупівель Арсен Жумаділо пояснив це правилами закупівель: якщо імпортер пропонує аналогічний товар за нижчою ціною (950 євро проти 1000 євро українського виробника), агенція зобов'язана обрати імпорт. Це логічно в рамках процедур, але призводить до відмови від вітчизняного виробника. Проте, як виявилося, імпортні поставки часто не доходили до отримувача. За даними "Української правди", у 2024 році агенція заплатила постачальникам близько 250 млрд грн, а отримала продукції менш ніж на 150 млрд. Зокрема, з майже 100 000 законтрактованих 155-мм снарядів надійшла менше ніж десята частина.
Потенціал української оборонної промисловості та виклики
На початку 2026 року "Українська бронетехніка" мала потужності для виробництва близько 100 000 снарядів на рік за чеською ліцензією, що становить приблизно 8 000 на місяць. Однак річна потреба армії в цьому калібрі оцінюється в 2,4 мільйона одиниць (200 000 на місяць). Таким чином, місячний випуск заводу покриває потребу фронту лише на одну добу. Попри це, українські виробники стикаються з перевіркою якості своєї продукції, тоді як раніше вони часто орієнтувалися на домовленості з певними посадовцями, а не на потреби кінцевого споживача – військових. Це призводило до ситуацій, коли боєприпаси працювали через раз.
«Система так важко вибудувана. Оці всі домовленості і історія може бути гірший за якістю, наприклад. Так от, тут потрібні максимально прозорі процедури і репутація, і таке інше.» — Валентин.
Потенціал українських заводів міг бути втричі більшим. За словами Бельбаса, у грудні 2025 року компанія технічно була готова виготовляти близько 240 000 стандартних снарядів, 60 000 далекобійних та до 100 000 пострілів калібру 105 мм. Умовою для цього було державне замовлення та передоплата, оскільки виробничу лінію не можна вмикати й вимикати під кожен контракт, а метал і матеріали потрібно закуповувати заздалегідь, забезпечуючи при цьому щомісячну оплату праці персоналу. Хоча передоплата є складною темою, передбачувані контракти та доступ до кредитного капіталу могли б вирішити цю проблему. Навіть за таких умов, у січні 2026 року, коли Генштаб визначив далекобійні 155-мм снаряди пріоритетом №1, агенція оборонних закупівель не уклала жодного контракту. Попри це, приватні компанії продовжують власним коштом будувати виробничі лінії, витрачаючи мільйони євро та чекаючи обладнання понад рік, без гарантії державного замовлення.
У 2025 році оборонна промисловість України налічувала близько 900 підприємств, переважно приватних, які становили приблизно 60% галузі. Цей сектор є більш гнучким та активним, що дозволяє йому виконувати завдання, з якими не справляються державні заводи, зокрема у сфері дронів. Проте, ці результати могли б бути значно кращими за умови ефективної співпраці держави з бізнесом, яка б передбачала формування політики, умов та замовлень державою, а їх виконання – приватними ініціативами. Наявність професійних кадрів, досвіду та можливостей для збільшення виробництва потребує злагодженої роботи та системного підходу.