У фільмі Джоела Нолана сирени постають як привабливі, але таємничі красуні. Однак, на думку перекладачки «Одіссеї» Емілі Вілсон, це зображення далеке від першоджерела. Традиційне уявлення про сирен як морських дів з риб'ячим хвостом, що міцно вкорінилося в культурі, виявилося не цілком правдивим. Аналіз давньогрецького мистецтва показує, що значно ближчими до первинного образу є зображення жінко-пташок. Ця розбіжність між різними інтерпретаціями, починаючи від художніх полотен XIX століття і закінчуючи сучасними фільмами, викликає питання: хто ж має рацію і чому існує таке різночитання міфологічного образу?
Історичний розвиток образу: від птахожінок до морських спокусниць
Історично, зображення сирен значно відрізнялося від сучасних уявлень. В античному мистецтві, зокрема на надгробках IV століття до н.е., сирени часто поставали як жінко-пташки, що грали на музичних інструментах або висловлювали скорботу. Цей образ мав тісний зв'язок із похоронною культурою. У середньовіччі образ сирен почав змішуватися з образом морської жінки, набуваючи риб'ячого хвоста та стаючи символом небезпечної жіночої спокуси, що часто супроводжувалася дзеркалом та гребінцем.
XIX століття стало свідком подальшої еволюції. Картина Джона Вільяма Уотерхауса «Одіссей і сирени» (1891) викликала полеміку, оскільки зображувала сирен як колосальних пташок із жіночими головами, що не відповідало очікуванням публіки, яка звикла до еротизованих образів «фатальної жінки». Критики вважали, що ці птахожіночі створіння не здатні на солодкі пісні. Паралельно розвивалася традиція, де сирени зображувалися як повністю антропоморфні, оголені жінки, що використовували свою тілесну принаду. Ця тенденція, посилена образами «фатальної жінки» та академічним нудизмом, призвела до того, що акцент змістився з небезпеки слуху (пісні) на спокусу побачити (тіло).
Сучасні інтерпретації, як-от у фільмі Нолана, хоч і використовують пізнішу іконографію «фатальної жінки», значно зменшують акцент на тілесній спокусі, зосереджуючись на внутрішньому стані Одіссея. Це демонструє, як мистецтво продовжує переосмислювати міфологічні сюжети, адаптуючи їх до сучасного культурного та психологічного контексту.
Символізм пісні сирен: знання, минуле та цивілізаційний порядок
Гомер у «Одіссеї» робить акцент не на зовнішності сирен, а на їхній пісні, яка несе знання. Вони обіцяють Одіссею дізнатися все, що відбувалося під Троєю та на всій землі. Цією обіцянкою вони підігрують його гордині та прагненню до слави (Клеос). Однак, ця пісня несе в собі пастку: слухаючи про минуле, герой ризикує втратити майбутнє і можливість повернутися додому.
«Хто до сирен несвідомо наблизиться і тільки почує голос їх, той вже додому не вернеться. Діти і дружина не побіжать уже зустріч йому. Не радітимуть шумно. Дзвінкоголосим боспівом сирени його зачарують, сидячи там на лужку. Наче гори навкруг височиють кості загиблих людей. Тільки шкіря на них дотліває.» — Кіркея, «Одіссея» Гомера (переклад Бориса Тена).
Філософи Теодор Адорно та Макс Горкгаймер у своїй роботі «Діалектика просвітництва» аналізують цей епізод як метафору боротьби цивілізаційного порядку. Пісня сирен, що робить минуле безпосередньо присутнім і звабливим, становить загрозу для раціонального часу та самозбереження, які є основою цивілізації. Одіссей, наказуючи зв'язати себе, здійснює типово просвітницьке рішення: він раціонально організовує своє безсилля, дозволяючи собі чути пісню, але позбавляючи її можливості перетворитися на дію. Це відокремлює мистецьку насолоду від практичного життя, де супутники Одіссея, працюючи, не чують пісні, а він, слухаючи, залишається нездатним до дії.
За Адорно та Горкгаймером, цивілізаційний порядок вимагає відмови від безпосередньої повноти переживання, від дистанції між бажанням і його здійсненням. Сирени пропонують саме цю повноту, але ціною втрати майбутнього. Таким чином, епізод із сиренами стає символом ціни, яку людство платить за цивілізаційний розвиток, жертвуючи безпосередністю переживання заради самозбереження та руху вперед.