Ірвін описала свій жахливий досвід у лікарні, де, незважаючи на наявність комунікаційного пристрою, медичний персонал не навчений слухати невербальних пацієнтів. Одного разу медсестра намагалася перевернути її на травмоване стегно, і, не маючи змоги сказати «стоп», Ірвін мусила терпіти сильний біль. Вона зазначає, що її плач через побічні ефекти знеболювального помилково сприймався як вередування. Через такі ситуації вона започаткувала тренінги з комунікації для лікарень, щоб запобігти непотрібним стражданням інших пацієнтів.
Як спілкуватися з невербальними людьми
Ірвін пропонує чотири прості кроки для ефективної комунікації з невербальними людьми: припускати, що пацієнт розумний, ставити питання, на які можна відповісти «так» чи «ні», і просити піднімати очі для «так» та опускати для «ні». Вона наголошує, що ці кроки, хоч і прості, можуть врятувати життя. Також вона застерігає від неправильного тлумачення мимовільних рухів, наприклад, сильного стискання руки, як навмисного сигналу.
Вона додає, що церебральний параліч є ушкодженням мозку, яке впливає на рух, а не на інтелект. Тому важливо не ігнорувати людей з такими станами. Ірвін радить починати розмову з «Привіт, мене звати...» і говорити з ними, як зі звичайними людьми, не підвищуючи голосу і не говорячи повільно. Вона закликає звертати увагу на міміку, рухи очей та спроби використовувати комунікаційні пристрої, адже це дає змогу повернути людині її голос.