Після кожного, навіть не дуже значного поранення військовослужбовця підрозділ мордують перевірками. (Про результати і висновки цих перевірок, часто невтішні для поранених і сімей загиблих - не тут і не зараз). Призводить це - до практично повної відмови вести активні бойові дії. Воювати не можна, адже від цього бувають поранені.
Припустимо, за кілометр-півтора від нас - ворожі позиції, які наша сторона дуже хоче взяти. Там, ясна річ, стоїть важкий кулемет, і не один. Рахуємо, скільки нам треба часу, щоб дійти до цих позицій і який відсоток наших солдатів за цей час буде знищено. Це буде дуже великий відсоток.
Нічого нового тут придумати неможливо. Взяти ворожі позиції, не поклавши при цьому більше половини своїх бійців, можна єдиним способом: весь час, поки триває зближення, повинен працювати вогневий вал - тобто, артилерія. Щоб вони навіть носа висунути не могли. Коли до позицій залишиться 200-300 метрів, мають почати працювати 82-і міномети. Плюс розмінування, плюс дими, які позбавлять видимості сусідні вогневі точки, що забезпечують перехресний вогонь - і все буде в нормі.
Вогневий вал тривалістю 10-15 хвилин - це десь 400-500 мін. (Артилеристи, перепрошую за можливу неточність, але порядок цифр десь такий). І сидить толковий фронтовий командир і думає, як би йому списати таку кількість БК без БРки (бойового розпорядження). Якщо якимсь дивом придумає - артилеристи ЗСУ забезпечать вогневий вал, добровольці з УДА, а також сміливі ЗСУшники підуть у першій лінії наступу, і ворожі позиції буде взято. І яка-небудь важлива стратегічна висота буде за нами.
Але скоріше за все - не придумає. Чудес не буває. І будемо ми сидіти на своїх позиціях і ловити ворожі міни ракеткою для бадмінтону. Вони по нас мінометом, АГСом чи СПГ - ми по них. І так без кінця. О, вог пробив дірку в паркані. Безкінечна позиційна війна.
І все, що нам залишається - робити повзучу експансію у "сіру зону", потроху відкушувати від неї шматки, щоб зблизитись з ворогом - хоча б на дистанцію снайперського пострілу. Вже більше толку.
Причина такої ситуації в тому, що толкові фронтові командири, рІвня комбригів і комбатів, абсолютно кожний свій крок змушені узгоджувати зі своїм безпосереднім керівництвом, а ті далі по інстанціях, аж до Києва. А в Києві не хочуть перемоги, там хочуть робити на війні бабки. І блокують абсолютно всі фронтові ініціативи.
Треба, просто необхідно дати комбригам ЗСУ можливість самим приймати рішення про проведення локальних наступальних операцій в зоні відповідальності їхніх підрозділів. Треба розв'язати руки ініціативним, по-хорошому агресивним командирам. Від цього ситуація на фронті зміниться тільки на краще.