Не так, щоб я особливо боявся займати позицію і висловлювати її публічно, а з цікавості і ввічливості (треба було підтримувати бесіду з незнайомою людиною) запитав я у одного литовського політика, члена Сейму (сиріч, депутата народного, хоч і литовського), одного з підписантів декларації про державний суверенітет Литви у далеких 80-х роках - а вам було страшно підписувати декларацію і руйнувати СРСР?
Йому сподобалось питання, він вирішив, що я зі своїм інтересом достойний більшої уваги. взяв мене за руку, відвів в сторону, а далі вийшла приблизно ось така довга сповідь, яку я слухав не перебиваючи, навіть коли співрозмовник перестав говорити про свою улюблену Литву, і спробую викласти значно лаконічніше.
- Розумієш, страшно вже не було нікому, тим більше, що всі думали однаково. Було дуже багато людей, які ще добре пам'ятали, де була межа батьківського наділу землі, де був завод чи фабрика. І ми бачили і розуміли, що радянська дійсність уся вийшла - скінчилась. Це був сюрреалізм для литовців увесь час окупації - чужа реальність в своєму житті. Вона мала скінчитися.
Моя бабуся часто казала мені: піди визирни у вікно - ті ще не пішли?
У нас же навіть слова такого не було - "брак". Є добре і погано зроблені речі. І ми пам'ятали хто і коли робив гарні речі. Адже це прекрасно, коли і стіл, і стілець, і костюм, і все інше навколо зроблені добротно. Сюрреалізм совка мав закінчитися. Так думали усі. Навіть комуністи.
Та у нас і зараз ніяких інакомислячих немає.
Ми не лише знали, що Радянський Союз скінчився. Ми добре знали, що робити далі. Ми відчували, що годинник клацає щосекунди. І хоча здавалось, що вся радянська маячня зникла назавжди, ми вирішили не гаяти часу. Ми хапалися і робили усе, щоб відторгнути радянське минуле.
Ми повернули права на націоналізоване комуністами майно. Нехай багатьох колишніх власників і литовців, і євреїв знищили, ми вирішили повертати усе, що можна, всім, кому зможемо. Це не було просто, але це поставило крапку на радянській економічній та соціальній спадщині.
Ми ні секунди не втрачали концентрації і не сумнівались, що нам потрібно в ЄС і НАТО. Та загалом в усіх трьох прибалтійських державах не було жодної політичної партії, яка б сумнівалась у цьому. Ми і зараз не сумніваємось. Навпаки, ми тепер розуміємо, що завдяки ЄС і НАТО ми зараз можемо хоч трохи розслабитися, хоча Путін підказує, що цього робити не слід.
Нам було потрібно за рік прийняти 8000 законів для переходу на європейські стандарти. Ми знали. що годинник цокає. Парламент рік стояв на вухах. Ми так думали - та нехай ті чоловіки женяться між собою і живуть разом, якщо це ціна членства в ЄС. Ми пройшли по краю леза, ми працювали не покладаючи рук, але отримали те, в що вірили, і що хотіли.
Страшно не було. Неймовірно інше.
Ми завжди мали хороші відносини з вашими президентами, ми приїжджали до вас як до друзів, з найкращими намірами і щирими порадами, і не вірили своїм очам! Ви нічого не робили! Ви марнували час! Я не розумію чи це через розмір України, чи ще з якоїсь причини, але ви, здається, вирішили, що якось проскочите. Що можна нічого не робити, але усе вирішиться.
Ми любили Ющенка і горою стоятимемо за Порошенка, але ж не можна нічого не робити!
Ви повинні почати працювати і змінювати країну.