Вперше в історії України, й не лише новітній, склалася унікальна ситуація. Втрачає одвічну актуальність приказка: "Там, де два українці — там три гетьмани". Зараз українці наввипередки проголошують себе опозицією до влади в той час, коли декларації чинної влади в цілому відповідають національним інтересам.
Усім нинішнім і майбутнім опозиціям нема чого ділити з владою. Це відкриття зробив минулого тижня політолог Сергій Таран. За його спостереженнями, в нинішньому парламенті щонайменше сім (!) рівновіддалених опозиційних сил.
З них найменш схожий на опозицію так званий "Опозиційний блок". Об'єднання колишніх регіоналів зібрало врожай у прифронтовій зоні, частково охопивши південні та східні терени. Але це зовсім не означає, що "Опоблок" — таки реальна політична опозиція з чітко сформованою ідеологією. Бо у Партії регіонів, звідки вони вийшли, ідеології так само не було. Курс на інтеграцію з Митним союзом — лише декларація про наміри. "Опозиційний блок" влаштовувала одвічна українська багатовекторність й геополітична невизначеність.
Останній цвях у твердження, що вони — хто завгодно, але не реальна опозиція: "блок" представляє інтереси одного регіону, натомість опозиція об'єднує довкола себе загальний протестний електорат, як це було до Майдану. До того ж "Опозиційний блок" офіційно відмовився голосувати в парламенті за будь-що. Справжня ж опозиція, виконуючи накази своїх виборців, вв'язується в бій, голосуючи за ухвалення тих законів, які вважають вигідними. Бойкотуючи законотворчий процес, "Опозиційний блок" від сесії до сесії втрачає електоральне поле. Ну кому потрібні парламентарі, яких обрали, аби ті щось робили, а вони демонструють пасивність! Ще й пишаються цим, називаючи її своєю ідеологією.
Далі, за класифікацією пана Тарана, лишається шість опозицій, і тут уже цікавіше. Бо вони не об'єдналися, а змагаються, хто "опозиційніший". І кожна коли в кулуарах, коли — через пости в соцмережах, а коли й публічно, з парламентських трибун, претендує на те, аби називатися єдиною "правильною" опозицією до чинної влади. Причому всяка самопроголошена опозиція називає уряд "договорняком бариг", якими керує головний "барига" України — голова держави. За логікою будь-якої опозиції, навіть такої несправжньої, як "Опозиційний блок", вона хоче зайняти місце влади. Але ж президента гуртом і поодинці вони не скинуть до виборів, що означає: кожна з "опозицій" теоретично не проти, аби нею так само керував "барига".
Найстарша парламентська опозиція станом на сьогодні — "Батьківщина" на чолі з вічною опозиціонеркою Юлією Тимошенко. Час показав: Леді Ю не робить ані стратегічних, ані тактичних помилок лише тоді, коли системно критикує будь-яку владу, апелюючи передусім до сільського й містечкового виборця. Зараз її цільову аудиторію впевнено перехоплює Олег Ляшко та його "Радикальна партія". Хто забув: більше десяти років тому Олег Валерійович був соратником Юлії Володимирівни та її ж підлеглим. Потім відбрунькувався й почав ганити вчорашню старшу товаришку. Вступивши в коаліцію, у владі не прижилися обоє.
Загалом же ці дві "народні опозиції" тримають два окремі фронти й, за принципом карате, заважають одне одному. Так завжди буває, коли противників багато. Вони крутяться під ногами одна в одної, і разом — перешкоджають діяльності інших незгодних із владою.
Мова про "Самопоміч", яка виявилася найчеснішою політичною силою: заявила про перехід опозицію. Між іншим, "Батьківщина" нічого такого не декларувала, політсила просто вийшла з коаліції й нікуди не зайшла, критикуючи всіх на всі чотири боки. Від "тимошенківців" і "ляшківців" підопічні позапарламентського партійного лідера Андрія Садового різняться як меншим досвідом роботи, так і спокійнішою риторикою. Важко уявити лідера цієї фракції Олега Березюка надривно істеричним, за зразком Тимошенко (для таких потреб у офіційної опозиції є Єгор Соболєв), або — волаючим фрази на кшталт: "Скотиняка!".
Переможна поведінка характерна для внутрішньої опозиції в самих провладних фракціях, передусім — у БПП. Тут, як у ситуації з Тимошенко і Ляшком, є певний елемент змагань. Ті двоє перетягують на себе ковдру провінційного, зубожілого сільського електорату. Ці змагаються за уми й серця містян, передусім — молодих жителів міст-мільйонників. При цьому "внутрішня" опозиція знана й славна тим, що не поспішає залишати ряди партій, які вони завзято критикують.
Свою опозиційність демонструють "Воля народу" та "Відродження". До них примикає строкатий колектив депутатів-мажоритарників, парламентський коефіцієнт корисної дії яких часто дорівнює ккд згаданого "Опозиційного блоку". Вони або не ходять на засідання, коли на знак протесту, коли — просто так, або ходять, ні за що чи майже ні за що не головуючи й беручи мінімальну участь у парламентському житті. Натомість представники цих опозицій — улюблена пожива для журналістів у кулуарах. Вони роздають коментарі на будь-яку тему, критикуючи все на світі.Що змінилося за такої кількості опозицій? Лише одне: ніхто, окрім хіба "Опозиційного блоку", не ризикне вголос поставити під сумнів курс України на інтеграцію в ЄС і НАТО. Всі за першої ж нагоди визнають Росію агресором, підкреслюючи: з Путіним нам не по дорозі. Два роки тому подібної єдності не було. Тепер майже всі хором — демократи. Це означає — попри одну владу, шість опозицій і "Опозиційний блок" наша країна політично рухається в правильному напрямі. Кумедними кроками, різкими рухами, не тим місцем уперед, але — нарешті туди, куди мусили йти ще чверть століття тому.