26 листопада 2014 року я став народним депутатом України. При виборі комітету, в якому я хочу працювати, я не вагаючись обрав комітет запобігання та протидії корупції.
Корупція була є і залишається найбільшою проблемою в Україні, і, на моє глибоке переконання, є не менш небезпечним ворогом, ніж армія російських найманців на Сході.
Я чітко пам’ятаю, як щиро радів, коли опинився серед сучасних, прогресивних та кваліфікованих народних депутатів - люстратора Егора Соболева, журналістів-розслідувачів Сергія Лещенка та Дмитра Добродомова, громадського активіста Ігоря Луценка, сотника самооборони майдану - Володимира Парасюка, досвідченого Віктора Чумака. Такий собі антикорупційний «Реал Мадрид». На жаль, сталося, як завжди, зовсім не так, як очікувалося.
Комітети верховної ради України, навіть такі прогресивні, як наш, - це достатньо складні та цікаві структури, які живуть за своїми правилами та внутрішнім статутом. Одним з основних предметів відання Комітету Верховної Ради з протидії та запобігання корупції є проведення антикорупційної експертизи законопроектів, поданих суб’єктами права законодавчої ініціативи.
Мушу сказати, що питання антикорупційної експертизи законопроектів в українському парламенті складне та неоднозначне. Умовно ми маємо чотири суб’єкти що проводять експертизу законопроектів: Міністерство юстиції (користується власною методологією), Комітет з питань протидії корупції ВР (користується власною методологією), громадське суспільство (здійснює проведення антикорупційної експертизи на власний розсуд), та нещодавно створене Нацагентство з питань запобігання корупції (ще не придумало власної методології).
Існує дві ключові схеми саботажу антикорупційної експертизи законопроектів: голосування за законопроект без висновку комітету та закладення розмитих визначень та понять в сам текст документу.
Перша схема працює наступним чином: Кабінет міністрів реєструє законопроект у Апараті ВР, комітет ВР швидко перехоплює ініціативу та визнає законопроект корупційним, громадськість, як завжди, має свою думку. Єдину позицію напрацювати не видається можливим через різність підходів до аналізу.
На весь цей процес витрачається купа часу, а поки відбувається всім відома ситуація «лебедя, рака і щуки», законопроект під лозунгом «це потрібно воюючій країні» голосується у першому читанні - без висновків, без експертизи, іноді навіть без ознайомлення з текстом самими голосувальниками.
Після першого читання «це вже не компетенція комітету». Закон пішов в профільний комітет на доопрацювання до другого читання, де його «дошліфують» лоббісти. Такий простий і такий дієвий механізм «кидалова».
Так з’являються нові монополії, пропадають мільйони бюджетних коштів, що спрямовуються невідомо куди, а частіше за все на бізнес проекти пана Іванчука, Мартиненка, Кононенка, Коломойського та інших. В програші залишаються тільки люди, які утримують на свої податки всю цю компанію «державно-приватного партнерства».
При другій схемі ситуація виглядає так: існуюча методологія, якою користується комітет, аналізуючи кожен законопроект, що реєструється Верховною Радою, прийнята в далекому 2010 році (останні зміні в 2013) та розроблялась «попередниками» під свої цілі, свої законопроекти та своїх «рішал».
Пропрацювавши рік та розглянувши більше тисячі законопроектів, ми дійшли висновку, що наявна методологія не відповідає викликам часу та потребує значного оновлення, має багато «чорних дірок», якими досі вміло користуються лобісти. Моя позиція сформувалася на підставі практичного досвіду і спілкування з експертною радою юристів та главою моєї юридичної служби Євгенієм Калініним.
Саме тому я виступив ініціатором створення робочої групи для напрацювання єдиного законопроекту, що регламентував би процедуру, форму та час проведення антикорупційної експертизи законопроектів та привів би «спільного знаменника» експертів комітету Верховної Ради, громадських активістів та новостворене Нацагенство з питань запобігання корупції.
Серед основних питань, які має на меті врегулювати законопроект :
1. Експертне середовище має напрацювати єдиний підхід до експертизи процесу законотворення.
2. Має існувати єдиний розроблений перелік корупціогенних індикаторів законодавчих актів.
3. Потрібно впровадити обов’язкові стандарти проведення антикорупційної експертизи для законопроектів.
4. Треба врегулювати питання залучення профільних асоціацій та еекспертів для аналізу складних галузевих законопроектів (до прикладу, законопроекти щодо видобутку та перерозподілу нафти і газу).
Цікаво, що питання антикорупційного аналізу законодавчих актів нормативно закріплене в тому чи іншому вигляді лише у пострадянських країнах; в той же час, в країнах Західної Європи та США існують лише загальні вказівки щодо нормотворчої діяльності, де окрема роль відводиться унеможливленню двозначних формулювань при законотворенні та прокладенні корупційних ризиків.
В наших реаліях, на жаль, серед депутатів досі поширений популярний вид політичного спорту – «протягни закон та заробляй», а український досвід закладення корупційних схем через законопроекти може суттєво збагатити практику західноєвропейських юристів. Наприклад, нашим експертам відома різниця між лобізмом та «шкурністю». Шкурність - вид лобіювання, коли під соусом захисту інтересів виборців закладаються можливості особистого збагачення або збагачення свого найближчого оточення.
Цікаво, що якість антикорупційної експертизи громадського суспільства вже давно попереду органів державної влади, і саме тому ми запросили до складу робочої групи представників громадськості, оскільки ми готові вчитися у них.
Ці зміни мають створити передумови до діалогу в експертному середовищі, що, в свою чергу, виведе якість антикорупційної експертизи на новий рівень.
P. S.: за рік моєї каденції мені так і не вдалося розгадати «код Гройсмана», відповідно до якого визначають, який законопроект вноситься в зал, а який роками лежить під сукном. Думаю, це стане моїм наступним дослідженням.