Днями у Варшаві розпочнеться саміт НАТО. Саме через це, а не тому що "ось бачите, поляки нас не люблять!", Польща на місяць обмежила малий прикордонний рух з Україною (хоча, якщо добре подумати, то чому і за що поляки повинні нас любити?). Зараз зайвої безпеки не буває.
Якщо стисло, на цьому саміті в НАТО Україну не приймуть. Причин кілька:
1. Україна не проситься в НАТО (навіть в законодавстві не визначила такої мети - вступ до НАТО).
2. Україна не запровадила в усіх сферах суспільного життя принципи і цінності, які поділяють країни НАТО, а тому не може викликати довіру членів цього блоку - ні з огляду на судову і правову систему, ні з точки зору боротьби з корупцією та стабільності демократичної системи.
3. Україна не має економіки. І тут питання не в стандартах ЄС, а в реальному стані розвитку виробничої, фінансової бази, рівня життя населення.
А війна? Війна тут ні до чого. Війна є саме тією підставою, яка може серйозно зблизити нас з НАТО.
По-перше, війна - це необхідність модернізації збройних сил. А якщо їх і змінювати, то, звичайно ж, не під стандарти країни-агресора.
По-друге, війна - це практичний досвід, якого немає в НАТО, а, отже, зацікавлення країн НАТО активно бути тут присутніми.
По-третє, війна - це загроза, яку відчувають деякі члени НАТО і для себе, тому це можливість втягувати їх в певні види співробітництва, що згодом пригодяться як для реформування і зміцнення нашого оборонного сектора, так і загалом для вступу до альянсу.
Про що йдеться? Ось вже існує українсько-польсько-литовська бригада, заявлена українсько-румунсько-болгарська бригада. А варто ще би подумати про українсько-молдовсько-румунську бригаду. І подумати саме в контексті локалізації загрози Придністров’я. Варто подумати про українсько-румунсько-турецький військово-морський кластер, як спробу посунути трохи Росію в Чорному морі, яке, на жаль, після окупації Криму перетворюється на внутрішній російський ставок. Потрібно думати про українсько-турецьку двосторонню взаємодію і т. п.
Щирі друзі України серед країн НАТО попереджають: не тисніть зараз на питання членства України в блоці (Хоча, хто на цьому тисне, окрім пари громадських організацій в Україні, я, чесне слово, не знаю. Президент, Кабмін і ВРУ точно не тиснуть). Якщо під таким тиском сприймати спроби прописати в документах майбутнього саміту згадки про рішення Бухарестського саміту НАТО, де нам було обіцяно перспективу членства, то це не може викликати нічого, окрім посмішки. Реальна ефективність чи загроза для НАТО від такого "тиску" з боку України цілком можна порівняти з глибоким занепокоєнням з боку альянсу з огляду на збройну агресію РФ в Криму в 2014 році.
Нам радять у взаєминах з альянсом зосередитися на меседжах про те, що нам вдається в питаннях внутрішнього реформування. Це аксіома. До цього потрібно звикнути. Ні в стосунках з МВФ, ні з ЄС, ні з НАТО ми вже більше ніколи не отримаємо нічого авансом. Спершу показуємо, що маємо, уміємо, можемо, вже зробили, а далі обережно, але впевнено говоримо про якусь допомогу.
Втім, вибудувана за цим принципом "стратегічна комунікація" з НАТО - недопустиме спрощення.На мою думку, у середньостроковій перспективі ми повинні не лише звітувати перед НАТО про досягнення, але і призвичаїти аналітичну та урядову думку відповідних країн до двох простих меседжів: 1) без вирішення дилеми безпеки України загальноєвропейська безпека - штука недосяжна; 2) єдиний очевидний спосіб вирішення дилеми безпеки України - її членство в НАТО, тому давайте говорити хоча би про гіпотетичні умови і обставини членства України в альянсі, а не про те, чи це можливо, чи ні.
Саміт НАТО обіцяє бути цікавим. Переконаний, що ми отримаємо підтвердження того, що Захід не лише повністю усвідомив загрозу з боку Росії, але й дуже предметно готується до її локалізації. Українське питання, на жаль, - далеко не єдине гостре для НАТО питання, адже російські провокації відбуваються на дуже широкій дузі від Аляски до Північного полюса, далі - через Північне море до Балтики, через Придністров’я в Донбас, Крим і аж до Грузії з Сирією.
А ось чому держава, яка має незрівнянно менше усіх видів ресурсів, ніж країни НАТО, здатна нав’язувати їм свою гру, над цим Заходу ще належить подумати. А ми повинні їм у цьому допомогти.