Коли зовсім припікає і в моменти зневіри я, як думаю і багато українців, починаю "пускати пару": а хоч би який "чєлавєк с ружжом" прийшов і пройшовся по Печерських пагорбах!
Але...
Захопити три-чотири будинки на Печерську - це не проблема. Тим, більше, якщо штурмуючі пояснять охороні свої мотиви, і хто вони, то, думаю, ніхто ті будинки і обороняти не буде.
Проте "романтика" збройного перевороту - військові машини, наряди солдатів та офіцерів, які звозять на обнесені колючим дротом стадіони, сотні чи тисячі поганих корупціонерів, казнокрадів, брехунів і популістів - все це за день-два закінчиться.
А далі почнеться... А все те саме, що було і до перевороту. Відсутність політичної системи, що чує громадянина, відсутність можливості довести свою правоту в суді, непрацюючі суспільні ліфти, олігархічна економіка.
Хіба культ грошей заміниться культом сили. Все інше буде незмінне, і потрібно буде вирішувати, що робити з економікою, політикою, соціальною сферою.
Путчисти не вивезуть і не перепрацюють за нами наше лайно краще, ніж ті, хто це робить зараз. І не нагодують країну більше.
І закони, чи то пак накази, які вони видаватимуть негарантовано матимуть вищу якість. А головне, хто їх (ці накази) виконуватиме? Можливо, страх і буде якийсь час стимулювати виконавців трохи більше. Але як довго і наскільки?
І як засвідчив турецький досвід, розвивати країну путчистам доведеться щонайменше у перший період в умовах міжнародної ізоляції.
Тому немає перспектив у військовому перевороті в Україні. Не впевнений, що є і готові до цього військові.
І шлях у нас один - тяжка робота і постійна готовність до протестів, чіткі вимоги до влади, і готовність брати участь в їх реалізації. Створення нових партій, громадських рухів. Це довго. Це марудно. Це не дає результата негайно.
А що дає? Ну, точно не військові перевороти.