3 серпня у соцмережах бабахнув черговий гарматний постріл по горобцях. Туди "злили" листування російського журналіста Леоніда Муравйова зі співробітницею "міністерства державної безпеки" ДНР Тетяною Єгоровою. Все б нічого, аби згаданий Муравйов не намагався минулого року знайти роботу в Україні, зокрема — влаштуватися на телеканал "Інтер".
Листи, відповідно, теж не свіжі, проте підтверджують контакти як російських ЗМІ, так і сепаратистських "рупорів" із одіозною Марією Столяровою. Вона працювала в той час на "Інтері" й на початку цього року була депортована СБУ. Офіційно Столярову не звинуватили в роботі на державу-агресора. Вирок винесли українські соцмережі, і, чесно кажучи, маємо той випадок, коли оскаржувати його не повертається язик. Зламане листування доводить: "Інтер" звітував перед ДНР про сюжети новин і навіть узгоджував із сепаратистами свою інформаційну політику. Оскільки "державна безпека ДНР — структура не самостійна, а керована ФСБ, маємо докази співпраці "Інтера" з російськими спецслужбами, не інакше.
Звісно, вже 4 серпня пішла хвиля як підтверджень, так і спростувань. Проте "Інтер" "палиться" не вперше, і саме тому чергове нібито гучне викриття звучить тим самим пострілом у зграю горобців. "Інтер" викручувався не раз, вислизне й тепер. Хоч би й під тим соусом, що листи пишуть люди. Листування — приватна справа. Кожен сам вирішує, кому й про що писати, наказу листуватися чи заборони на листування не було тощо.
Але навіть якщо всі структури, котрі повинні реагувати на подібні речі, подолають згадані перешкоди, вони розіб'ють лоби об залізобетонний моноліт. "Інтер" прикриється правом на свободу слова. Звинувативши інших у зазіханні на найвищу ознаку демократії. Цей захист працює всюди і завжди.
Не було б про що писати, аби вкидання чужих листів не збіглося б у часі з сумнозвісною прес-конференцією Надії Савченко. Соцмережі вже зробили висновок: свої слова, гасла та заклики Герой України узгоджує в кращому разі з ДНР, у гіршому — із ФСБ. І останнім часом про тісну замасковану співпрацю як окремих спікерів, так і цілих медійних ресурсів — радіо, нішеві телеканали, друковані та інтернет-видання, — говорять та пишуть настільки забагато, що на це звернув увагу, зокрема, відомий журналіст Віталій Портников.
Сенсаційних та однотипних звинувачень виявилося так багато, що вони почали заважати одне одному. Нівелюючи цю саму сенсаційність. Адже знімати з себе відповідальність під будь-яким соусом — улюблена забава українців. Передусім тих, котрих точно цитуватимуть у ЗМІ.
Наприклад, відомий блогер Дмитро Потєхін свого часу, як і Савченко, побував у полоні, де його допитували працівники ФСБ. Згодом, звільнившись, пан Потєхін постійно підтверджував це. Нещодавно, коментуючи заяви пані Савченко про нібито спільні цінності Майдану й Антимайдану та заклики просити вибачення в Донбасу й миритися, він залишає їй право висловлювати подібні думки публічно. Адже в такий спосіб політик реалізує своє право на свободу слова. Натомість її критики освячене демократією право в неї забирають. Бачте, не всім подобається, що, коли, кому і як говорить героїчна жінка, звільнення якої вимагав увесь цивілізований світ.
Навряд чи депортована з України пані Столярова підтримувала заклики "Волю Надії!" Проте, пояснюючи своє ставлення до вшанування пам'яті героїв Небесної Сотні, вона вдалася до подібної риторики. Мовляв, маю таку думку, маю на неї право, страждаю через порушення свободи слова.
Свіжа заява головного "радикала" Олега Ляшка про необхідність відмовитися від інтеграції в НАТО, бо Україна — лише прокладка між Росією та Заходом, так само подається власною думкою громадянина. До нього неодмінно приєднається "Опозиційний блок", бо поділяє цю думку. Разом вони почнуть миротворчу риторику. Мовляв, відмовимося від НАТО — Росія виведе війська, війна припиниться, наших солдатів щодня не вбиватимуть, горя в українських родинах буде менше.
Ви хочете, аби припинилася війна? Я — так. Рано чи пізно втомлені українці почнуть слухати так званих "миротворців". Чи то в ефірах "Інтера", радіо "Вести" та маленьких новинних каналів. Чи — наживо, на мітингах під Адміністрацією президента чи Верховною Радою. Всякий, хто далі називатиме агресора агресором, вимагаючи до нього відповідного ставлення, вже до кінця поточного року вважатиметься псом війни. Який розпалює міжнаціональну ворожнечу.
Вигравши війну за серця, Україна зазнає́ поразки за поразкою в боротьбі за голови. Лишаючись відкритим суспільством, ми не можемо перекрити токсичні інформаційні потоки. Це можливо, якщо ми станемо закритим суспільством. Такого розвитку, до речі, прагне багато хто. Хоч би й та сама Надія Савченко, котра прохопилася про прийнятність певних ознак авторитаризму й диктатури.
За подібні висловлювання Герою України слід вдарити по губах. Чи попередити про їхню неприпустимість. Ділове листування з ворогами має зацікавити СБУ. Ляшко має втратити електорат разом із депутатським мандатом. Проте поки антиукраїнська риторика ллється під прикриттям реалізації права на свободу слова, у нас за сказане й написане ніхто не відповість. Бо є демократія — але досі нема дієвих законів.