Бо їх нема.
Якщо їх нагородить держава, ви про це не дізнаєтесь.
Навіть рідні не знають, чим саме вони займаються.
Цього також часто-густо не знають їх колеги, які знаходяться у сусідньому кабінеті або наметі.
І за 50 років про більшість їх справ не дізнається ніхто.
А якщо дізнається, побачить лише їх псевдо та інформаційні пустоти, які стирають можливість встановити конкретику.
Бо ми звикли мислити кількісними показниками.
Так думали й наші вороги, плануючи швидкий розгром України.
Але, чи брали вони до уваги невидиму якісну роботу людей, яких нема?...
Цих людей.
Вони не пройдуть парадом по Хрещатику.
Вони не почують "дякую" від перехожих, бо практично не носять форму.
Переважна більшість з нас взагалі про них не пам'ятає та не бере до розрахунку.
Але, вони є - люди, яких нема.
Вони не відповідатимуть на питання:
- А що ти робив, коли у країні йшла війна?..
Але, повірте, у тому, що ми взагалі можемо досі дискутувати це питання тай ще робити це українською, є величезний вклад цих людей - яких нема.
Вклад, про який ми так й не дізнаємось.
Бо так воно й має бути.
Але, але, але.
Іноді три таких людини приносить результат, вартий цілої бригади.
Може іноді й більше, хто зна?..
Тож, скажемо їм:
- Дякуємо!..
незважаючи на те, що навіть не почуємо відповіді.
Люди, яких нема, промовчать. І продовжать свою справу.
Людина військова воює за честь. За блиск мундиру, за формальні ознаки.
Звісно, й за Батьківщину.
Але, ці військові пожертвували за Батьківщину навіть тим, що є фундаментом воєнної долі.
Вони пішли в нікуди, стерли себе з історії.
Щоб робити її по-справжньому.
- З Днем воєнної розвідки, Україно!..