Суб'єкти зовнішнього управління, як би не старалися, все ще не можуть примусити українців до виконання Мінських домовленостей – легалізації сепаратистської влади в ОРДЛО та надання окупованим територіям особливого статусу в українській Конституції. В той же час українська влада як така не здатна запропонувати якісь інновації, що могли би дозволити перейти від суті Мінських домовленостей до якихось більш вигідних для України угод. А пропоновані від громади інновації (наприклад, всеукраїнський референдум по ОРДЛО) не знаходять достатньої підтримки у правлячого класу.
Військова потуга України вже достатня, щоб стримувати насичену зброєю, боєприпасами та російськими спеціалістами армію ОДЛО, але не достатня для протистояння регулярній армії Росії, яка може перейти в наступ в будь-який момент на будь-якому напрямку. Західні держави зволікають з поставками летальної зброї, а українська громада поступово втомлюється від війни і перегорає в своїй пасіонарності щодо захисту окупованих територій.
Реформи в країні знаходяться в стані стагнації, економічна ситуація поступово погіршується, але не достатньо різко, щоб можна було б однозначно вимагати негайної відповідальності Президента та Уряду. Окрім того, великі сили кинуті владою на системну піар-кампанію проти так званих популістів та інших критиків реформістського саботажу. Реформістський потенціал громади поступово знищується ходом владного саботажу реформ.
Боротьба з корупцією ведеться мляво, під тиском громади, коли епізодично здійснюються якісь антикорупційні дії, але системно ситуація з корупцією не аналізується і не долається. Справи проти владних злочинців режиму Кривавого Президента поступово спускаються на гальмах. Награбовані цим колишнім режимом гроші держава не поспішає повертати до бюджету, поступово призводячи або до їх конфіскації країнами, в банках яких вони знаходяться, або до їх поступової легалізації. Оскільки процес цей непублічний, то громада в цілому тут задіяна дуже слабко. Більше того, проти борців з корупцією ведеться системна кампанія по дискредитації, яка відволікає увагу від власне корупції та деморалізує суспільство.
Справжня деолігархізація в Україні так і не почалася. Політика Уряду спрямована на продовження отримання олігархами дивідендів від їх монопольного становища і на приховування ними своїх прибутків в офшорах. Основний тягар нинішньої ситуації Уряд продовжує перекладати на громадян. Більше того, Україна залишається критично залежною від траншів МВФ, домовленості Уряду з яким залишаються непублічними. Стомленість української громади дозволяє Уряду і далі нахабніти.
Системна люстрація, започаткована Революцією Гідності, фактично зупинилася. Правовий сектор в країні продовжує бути нелюстрованим і блокує усі революційні кроки проти осіб, процесів та явищ колишнього владного режиму. Більше того, відлюстровані особи подекуди знову відновляються на інших, але теж владних, посадах. Без системного стимулювання та тиску з боку громади люстраційний процес відновити вже неможливо.
Отже Україна опинилися в стані балансів – як балансу зовнішнього управління та внутрішньому опору до нього, так і балансу революції та контрреволюції.
Найбільше проблемне питання – чи варто порушувати цей баланс? Влада не здатна до інновацій, але і громада не готова просувати свої інновації шляхом революційного примусу. Баланс можна буде порушити лише тоді, коли відновиться енергетика громади. Але в часи стагнації та поступового занепаду відновлення енергетики пов'язане лише з різким загостренням ситуації ззовні. Тобто українці можуть сподіватися лише на порушення цього балансу ззовні. Століття життя в цивілізації Фронтиру привчили українців, що поганий баланс краще, ніж руйнівний конфлікт.
В той же час створення системної сили, яка би порушила цей баланс, маючи стратегічне бачення майбутнього, можливе лише поза актуальним політичним процесом, бо політика сьогодні з'їдає всю енергетику її учасників на протистояння в ситуації хиткого балансування. Тобто політика сама по собі не може створити суб'єкта, здатного на революційні перетворення в країні.
Тому виключення з політичного протистояння хоча б частини громади пішло би на користь процесу створення громадського суб'єкта для України. Ніхто не знає, як це зробити, бо тут простих рецептів немає. Але робити це потрібно.