Ідея державного фінансування партій була пролобійована молодими українськими політиками. Це робилося «під соусом» того, що потрібно уникати фінансування політичних сил олігархами, аби зменшити їхній вплив на ці політичні сили. Цей аргумент є, як мінімум, наївним із точки зору того, що кошти, які можуть виділити олігархи на рекламу і піар просто неможливо порівняти з фінансуванням із держбюджету.
Ситуація з державним фінансуванням, коли бюджети партій під кінець 2016 року масово виливалися на телевізійну рекламу, означає, що партії в Україні насправді не є справжніми класичними партіями. Адже політичні партії у західному суспільстві витрачають значну частину таких коштів на партійне будівництво, на свої організації, на розвиток та пропагування ідей, але не на рекламу і піар. Це — примітивні статті витрат, які в інших країнах з’являються тільки під час виборчої кампанії.
У нас же все свідчить про те, що партії просто не розуміють, що таке партійне будівництво, що таке партійне життя, і вони звикли розглядати партійний бюджет тільки з точки зору того, скільки грошей буде витрачено саме на рекламу та піар. У класичній структурі кошторисів українських партій витрати на рекламу і піар складають — це класика — від 70% бюджету і більше. І лише 30%, або й менше, йде на розвиток та інші партійні потреби.
Ця хибна піраміда — абсолютно порочна, і вона може бути зруйнована не законами про державне фінансування партій. Зв'язок між олігархами та політичними партіями не розривається державним фінансуванням політичних сил — він розривається тільки прозорим розслідуванням зв’язків народних депутатів із великим бізнесом. В Україні сьогодні в усіх без винятку фракціях, у тому числі, серед так званих молодих обличь, є багато людей, які є прямими ставлениками, прямими креатурами олігархів — це ні для кого не секрет.
Але, зважаючи на те, як сьогодні працюють антикорупційні структури, зокрема, НАБУ та НАЗК, можна стверджувати, що це — профанація, що цей процес перетворився на якусь імітацію. Коли були очевидними відверті факти корупційного збагачення депутатів, те ж НАБУ сором’язливо закривало очі на них просто з міркувань того, що депутати, щодо яких потрібно було проводити розслідування, є політичними партнерами керівництва того ж самого НАБУ.
Крім того, засилля рекламних матеріалів про партії у ЗМІ впливає на сприйняття тієї чи іншої політичної сили виборцями та деформує їхню оцінку. Адже значна частина громадян не є аж настільки ґрунтовно обізнаними, щоб розібратися, де є відверта фальш і маніпулювання ситуацією. Тому, звичайно, якщо політична сила не має нормальної партійної структури та ідеології, набагато легше «продавати» цю партію через рекламу. Тобто, коли не потрібно «продавати» щось реальне, а можна просто вигадати якусь ситуацію, зняти красивий ролик — це набагато легше, ніж реально займатися розвитком партійної ідеології та донесенням її до людей.
Втім, все одно значна частина українців продовжить «куплятися» на політичну рекламу, тому що вона, як жувальна гумка, яку легше споживати, ніж читати серйозну партійну програму. Це ж класика: згідно з соціологією (і цей відсоток стабільний), на всіх виборах програми партій читають тільки 5% виборців! Тобто 95% людей це взагалі не цікавить. І ця проблема виникає через те, що самі партії не здатні продавати свою ідеологію.