Найкраще це розумію, коли показую друзям та знайомим місто. Дорога до найцікавішої місцини, Плебанівського віадуку, пролягає через невелику лісопосадку. Там дуже гарно, але не навесні, коли ні сніг, ні зелень не прикриває жаху, котрий твориться довкола. Ось як зараз, коли із землі пробиваються перші квіти, їх не завше можна розгледіти за купами сміття.
Ця лісопосадка віддалена від дороги, котрою до мосту переважно добираються нечисленні туристи, натомість сюдою пролягає шлях місцевих жителів. І це саме вони перетворюють прекрасне місце в суцільний смітник. Не росіяни і не львів’яни, а місцеві, котрі живуть поруч й щодня долають цей шлях.
І ось у сміттєвому конфлікті, котрий зараз триває, мене тішить та деталь, що це відбувається у Львові. Страшенно шкода львів’ян, що вони стали заручниками політичних ігрищ. Шкода, що від цього постраждає імідж міста Лева, проте це чи не єдиний шанс, що тема сміття в Україні не буде заговореною. Добре, що саме Львів, бо це шанс на те, що знайдеться якийсь вихід. Бо саме це місто переважно задає тренди, тому не дивно, що й на виклики йому теж доводиться реагувати першим.
Попри те, що конфлікт, радше, нагадує бабрання у смітнику, де сторони намагаються ритися в чужій брудній білизні, він усе ж є публічним. І ця публічність – це позитив, бо рано чи пізно із заговорення й переведення її на дурниці, інформація почне рухатися у правильному напрямку.
Ми давним-давно потребували того, аби на вседержавному рівні заговорити вголос про сміття. Про ту нереальну його кількість, котру українці продукують. Про те, що викидають його прямо під ноги, засмічуючи свої міста й села. Не сортують. Загиджують прекрасну природу, через що в наших лісах перестала водитися дичина. Все відступає перед навалою пластику.
Не замовчати тему
Львівські медіа уже осідлали сміттєвий тренд. Вони намагаються пояснити міщанам, як правильно сортувати сміття, як максимально зменшити кількість відходів. Проте ЗМІ інших міст переважно зосередженні на тому, аби знаходити чеки із львівських супермаркетів на місцевих сміттєзвалищах.
Не можна дозволити, аби тема львівського сміття в загальноукраїнському полі була лише жартами про його подорожі. Це має стати темою для великої національної дискусії. Бо стільки сміття, скільки ми продукуємо, годі й шукати в цивілізованому світі.
Поки українські політики говорять про те, що не існує альтернативи вугіллю з окупованих територій, Швеція давно імпортує чуже сміття, яким гріється країна. Якщо ці екологічні тренди переберуться до нас, то є шанс, що ми не тільки зможемо передати наступним поколінням чистіші міста та села, а й зменшити залежність від російського газу та дорогого вугілля.
Так само українцям слід повчитися у шведів не лише зменшенню продукування сміття, його переробки, повторного використання речей, а й ставлення до природи, поваги до середовища, в котрому зростаємо.
Тому те, що сміттєвий колапс саме у Львові, дає шанс. Львів у нас модний, а тому, якщо львів’янам вдасться вирішити проблему в інноваційний для країни спосіб, то, можливо, цей позитивний досвід вдасться поширити хоч на частину території, особливо там, де мери мавпують львівські новаторства і хочуть виглядати просунутими.
А тим, хто зловтішається, варто не забувати, що будь-якої миті будь-яке місто України може опинитися в подібній ситуації й перетворитися на велетенський смітник. І тоді не лише фігурально рейтинг мера потоне в смітті, а й будь-хто із мешканців зможе наразитися на всі небезпеки, що пов’язані із завалами сміття: від щурів до хвороб.
Тому увага суспільства повинна бути максимально прикутою до цієї теми. Воно не має допустити того, аби ситуація закінчилася тупим тихим договорняком місцевої та державної влади. Вона має стати уроком і вироком для обох. Не можна дозволити, аби проблему переклали в довгий ящик, просто домовившись із кількома радами щодо використання їхніх полігонів. А саме на те, аби впроваджувалися інновації. Інакше всім нам загрожує борсання у смітті.