Сприймати узагальнені оцінки та приймати адекватні рішення можна лише в одній і тій же реальності. Якщо виникає підозра про неадекватність деяких людей, тобто про відрив їх від реальності, то оцінювати разом з ними ситуацію та спільно приймати рішення стає неможливим.
Цей мій висновок стосується тих політиків та експертів, які зараз намагаються оцінити ситуацію в Україні як таку, що "нормально розвивається, хоча є певні недоліки".
Отже давайте подивимось на оцінки ситуації в Україні на тлі року виконання своєї програми Урядом.
Сам Прем'єр-міністр Гройсман ще в своєму звіті за 14-те лютого 2017-го року вважає, що економіка підводиться з колін, вдалося спинити кризу й досягти зростання економіки, хоч і не такого стрімкого, як хотілося. Проте вже сьогодні, запевняє Гройсман, це дає змогу збільшувати надходження до бюджету, активно модернізувати інфраструктуру та підвищувати соціальні виплати. Винувата ж в усьому поганому – Юлія Тимошенко: "Мамою української економічної слабкості, знищення української незалежності, корупції, популізму і неефективності є Юлія Тимошенко".
Зараз з нагоди річниці виконання програми Уряду в БПП вважають, що Уряд Гройсмана впорався, міняти його не потрібно.
Протилежне бачення ситуації у партії "Батьківщина", на сайті якої знаходяться матеріали з критикою політики Президента та Уряду. Зокрема, ось останні матеріали про діяльність Уряду Гройсмана: "які пункти програми Уряду не виконано" та "Уряд посилює тиск на середній клас". "Після відставки Гонтаревої також мають відбутися і відставка Гройсмана, й усього уряду та їхнього головного керівника – Президента України, адже Україна не зможе нормально жити поки вони очолюють країну" – заявила Тимошенко на останньому брифінгу.
Маємо два бачення ситуації, дві різні системні позиції. А по суті маємо дві реальності в Україні. На боці провладної реальності – "сила" політичних рішень Президента, Парламенту та Уряду та "вплив" олігархічних ЗМІ. На боці опозиційної реальності – сила організаційної активності більшості української громади та комунікації в соціальних мережах.
Опозиційні партії схиляються більше до позиції "Батьківщини", а провладні партії схиляються більше до позиції БПП. Навіть якщо всередині кожної з реальностей є якесь непорозуміння чи персональні образи, то загострення ситуації швидко розставить все на свої місця і змусить їх об'єднатися в реальністному протистоянні.
Яка ж з реальностей дійсна, яка з них має перспективу? З якою реальністю потрібно співвідноситися, щоб бути адекватним?
Якщо є дві радикально протилежні позиції, то істина десь посередині. А якщо є дві протилежні реальності, то адекватна лише одна з них. Реальність – це не якась позиція, це набір системно узгоджених позицій зі своєю картиною світу. Серединна, третя реальність, між ними малоймовірна, бо всі наявні та навіть потенційні ресурси розподіляються між нормуванням та підтримкою цих двох реальностей.
Щоб побудувати третю реальність, потрібна якась інша картина світу – неполітична. Але зараз на це немає інтелектуальних ресурсів та обмаль часу. Отже в ситуації війни та контрреволюції ми змушені обирати між двома реальностями, які формуються всередині політики.
Щоб отримати право на формування третьої реальності, потрібно повернути процес революції (вийти з олігархічної контрреволюції).
Отже повернення до революції і право на якусь іншу (третю) реальність, або вибір між двома реальностями політики – владною та опозиційною і збереження громадського миру. Такий вибір у нас.
Тему повернення до революції та творення нової реальності в Україні ми зараз залишимо на майбутнє і зосередимось на виборі між цими двома реальностями нашої політики.
Щоб зрозуміти, щодо якої реальності ми маємо бути адекватними, нам вочевидь потрібно буде мати справу з позицією міжнародної спільноти.
Критика нинішньої української влади, керівництва НБУ та оцінка поганих перспектив для Президента України – зі статті в "New York Times". Ця критика майже ніяк Президентом та Прем'єр-міністром не коментується.
Заява ЄБРР про провал реформ в "Нафтогазі" в листі Президенту та Прем'єр-міністру України. Ця заява ніяк ними не прокоментована.
На персонально-кадровому рівні владно-олігархічна система вже посипалася: розкол (самі вони кажуть про перестановки) в БПП, неоформлений розкол в Оппоблоку... у виконавчій вертикалі арешти та відставки: Насиров, Гонтарева, Білоус... Це не останні втікачі з цього "Титаніка".
Україна вийшла не перше місце по корупції згідно з дослідженням, проведеним аудиторською компанією Ernst & Young. Це дослідження про корупцію принципово змінює уявлення про ситуацію з корупцією в Україні.
Корупція в Україні має системний характер, бо генерується та підтримується найвищими посадовими особами. НАБУ, НАЗК та САП принципово не можуть справлятися з системною корупцією: вони в рамках своїх фінансових затрат, кадрового складу та повноважень можуть боротися лише з окремими проявами корупції, а не з корупційною олігархічною державою в цілому. Проти українських антикорупціонерів ведеться владна кампанія по правовому блокуванню (Парламент) та інформаційному знищенню (олігархічні ЗМІ).
Попереднім дореволюційним Урядам – хоч Азарова, хоч Тимошенко – такий рівень корупції, який досягнуто сьогодні, навіть не снився.
Водночас можна дуже обережно констатувати наступе. Якщо корупція часів до Революції Гідності була зокрема в інтересах Росії. То зараз це в своїй більшості суверенна корупція, за винятком звичайно деяких олігархів, через яких російський вплив продовжує проникати.
Тобто адекватної оцінки цієї корупційної владно-олігархічної реальності від представників влади та олігархів бути не може. Бо якщо вони дадуть адекватну оцінку, то це означатиме, що влада повністю має піти у відставку, а проти олігархів має бути задіяна система громадсько-правового переслідування.
Які ж наслідки цієї неадекватності владно-олігархічної системи можуть бути?
Перший шлях – спроба влади замовчувати проблеми, спроба олігархічних ЗМІ грати в гру "і вашим, і нашим". Цей шлях є дуже коротким. Можна сказати, що ми знаходимся в моменті кінця цього шляху.
Другий шлях – створення паралельної реальності у ЗМІ, яка неминуче нас розділить з міжнародною спільнотою, та нехтування нинішньою владою негативного міжнародного ставлення до неї, що неминуче призводить до втрати міжнародної підтримки у війні з Росією. Цей шлях влада та олігархи пробують започаткувати, але він вже активно блокується українською громадою.
Третій шлях – повний бойкот з боку громадськості олігархічних ЗМІ, партизанський спротив олігархічно-владній активності, тиск на владу щодо позачергових перевиборів спочатку Парламенту, а потім і Президента.
Варіант якоїсь конституційної угоди між владою та опозицією є дуже малоймовірним, бо надто вже висока корупція, яка системно загрожує існуванню України.
Поки що можна зафіксувати повну неадекватність влади та провладних експертів та продовження втрати владно-олігархічною системою контролю над ситуацією в Україні.
Те, що відбувається в Україні, це вже не просто протистояння між владою та опозицією, чи точніше, між владно-олігархічним консенсусом та опозиційно-громадським консенсусом. Це протистояння між хворою свідомістю та здоровим глуздом.
Неадекватність владно-олігархічної корупційної системи стала очевидною. Потрібно готуватися до зламу цієї неадекватної системи.