Ця дискусія торкалася кардинальних змін в структурі суспільної свідомості українців після Революції Гідності.
Основні проблеми цих змін означив Микола Рябчук.
1. Проблемний характер модернізації України навздогін Заходу, яка підтримується суспільством, але все ще зберігає свій суперечливий та парадоксальний характер, поєднуючи протилежні цінносіт.
2. Путін через російську агресію більше об'єднав Україну, ніж інтеграція України у Європа чи тим більше реформи українського правлячого класу.
3. Зростання серед українців патріотизму, європейської орієнтації, прихильності до НАТО та готовності воювати за свою країну водночас не є абсолютним, бо зберігається меншість громадян, які проти цього.
4. Незважаючи на війну українці та нелюбов до російської влади все ще прихильно ставляться до росіян, продовжуючи вірити у такі конструкти як "братські народи Росії та України", ностальгувати за СРСР, оцінювати Переяславську угоду як "воз'єднання України з Росією", оцінювати Євромайдан як "незаконний збройний переворот".
Ця двоїстість цінностей або як кажуть науковці ідентичністна амбівалентність в своїй основі має уявлення українців про належність до православно-східнослав'янської спільноти. Без відокремлення від цього уявлення неможливо побудувати модерну українську ідентичність, яку авто традиційно вважає національною ідентичністю.
Пан Рябчук говорить, що третина українців від'єдналась від цієї спільноти, третина продовжує належати до цієї спільноти, а третина знаходиться у процесі змін. І ця остання третина і є причиною двоїстості української ідентичності сьогодні.
Цитуючи Тетяну Журженко, Микола Рябчук доходить висновку, що саме прошарок найбільш освіченіших, заможніших, динамічніших – "середній клас", "дрібний та середній бізнес" та "інтелектуали" (буржуазія, як каже автор) – творить націю, конституцію, вільний ринок, громадянське суспільство, парламентаризм, правову державу.
Тут бачаться такі проблеми: 1) модерна українська ідентичність ототожнюється з національною, що не так: національна ідентичність (хоч в етнічному, хоч в політичному сенсі) в сучасному світі вже не може бути модерною; 2) розглядаючи прихильність до росіян та Росії в дещо негативному контексті, а прихильність до Європи в позитивному контексті, автор уникає фіксації проблеми про цивілізаційний рівень ідентичності українців, з яким український правлячий клас та українські інтелектуали майже не працюють; 3) виокремивши середню та дрібну буржуазію як локомотив позитивних змін, автор уникнув фіксації олігархічної буржуазії, як головного гальма цих змін.
Ярослав Грицак висловлює заперечення постмодерністського характеру. Він наполягає на необхідності застосування поняття "цінності (values) ", які є дуже інерційні і здатні мотивувати, та "постави (attitudes) ", які динамічно змінюються і не дуже впливають на мотивації.
Так само він наполягає на сучасному розумінні революції як багатьох дрібних революцій, тобто коли з'являється безліч перехідних станів (Греймас), а радикальної єдиної революції вже нема. Ці нові революції породжуються домінуванням сервісної економіки і появою нового середнього класу, який з нею пов'язаний. Ними рухають не інтереси, а процес самовираження.
Найважливіша теза Грицака, хоча і теж постмодерністська, полягає в тому, що не існує якоїсь однієї української ідентичності, існує безліч наборів цінностей для кожного індивіда. І, як я думаю, ці набори цінностей в своїй більшості не є системними.
Повністю можна погодитися, що середній клас є політичною нішою, яку не бачать наші політики. Політична партія, яка зробить ставку на цей клас, має найбільшу перспективу.
Далі Микола Рябчук заперечує Ярославу Грицаку. Він виступає проти постмодерністського розмивання паном Грицаком терміну "революція", з чим я погоджуюся. Але він не погоджується з протиставленням паном Грицаком цінностей з ідентичностями, з чим я погодитися не можу.
Нарешті я хотів би втрутитися в цю дискусію і сказати декілька тез.
Українські інтелектуали продовжують ототожнювати модерну ідентичність та національну ідентичність, впритул не бачачи тієї обставини, що два майдани відбувалися не за національну орієнтацію, а за цивілізаційну орієнтацію. Українські інтелектуали не бажають розглядати як важливу ту обставину, що прихильність до Росії та росіян чи до Європи та європейців це прихильність до масштабного цивілізаційного проекту. Допоки українські інтелектуали не бачать цього глобального процесу і продовжують говорити про зміну національної ідентичності, вони в принципі не розуміють, що відбувається в Україні.
По суті обидва дискутанти виходять на проблеми конструктивістького характеру – вони обидва визнають, що ідентичність конструюється, що вона вочевидь (говорять про це по-різному) конструюється з цінностей, але обидва не ставлять як завдання правлячого класу чи зокрема українських інтелектуалів конструювати цю ідентичність на основі сучасних теорій для України.
На мій погляд, цінності складаються з мислительних установок та мотиваційних настанов. Мислительні установки це те, з чим мали би конструктивістським чином працювати українські інтелектуали, але з чим вони не вміють і вперто не бажають працювати, нерефлексивно застосовуючи або модерністські, або постмодерністські мислительні установки. Мотиваційні настанови крім постав, які виокремлює Грицак, включають також орієнтації на цілісності – цивілізації та світи.
Тобто сучасні ідентичності конструюються так – набір світів (не один, як раніше, а декілька світів), складний контекст цивілізаційної цілісності – цивілізація походження, цивілізація проживання, цивілізація перспективи. Лише всередині цього складного набору формуються мотиваційні настанови – трансцендентні орієнтації, етичні норми, настанови професійні, дозвілля, і т.д., включаючи повсякденність (лайфхаки і т.д.)
Культура, мова, традиційні чи новітні релігії вже відносяться до рівня того, що Грицак називає поставами. В сучасному висококоннективному світі людина здатна засвоїти і вжитися всередину декількох мов, культур, релігій. Так само і нація більше не є абсолютною цілісністю, якою вона була ще десь до середини ХХ століття.
Тому з оптики досліджень панів Рябчука та Грицака випадають справді перспективні орієнтації (цінності чи частини ідентичностей), які визначають майбутнє української суспільної свідомості, як і будь-якої іншої суспільної свідомості: 1) прихильність до цифрової диверсифікованої свободи/прихильність до матеріальної залежності чи гарантованої домінатом незалежності (територія, ринок, держава, нація); 2) ієрархічна монологічна комунікація телебачення/мережева комунікація соціальних мереж; 3) орієнтація на національну культуру/орієнтація на глобальну культуру; 4) належність до середнього класу як пролетаріату/належність до середнього класу як прекаріату; 5) життя в одній картині світу (в одному світі) /життя в різних конструкціях світу (в різних світах); 6) інтеграція себе в традиційну цивілізацію/інтеграція себе в людство; 7) орієнтація на життя в актуальному світі/орієнтація на життя в віртуальному світі.
Саме на цьому рівні йде сьогодні революція в Україні. Революція це не те, що ми можемо в традиційному уявленні подрібнити на мікрореволюції, як це вважає пан Грицак. Революція це те, що змінює саме мислення. Якщо ми не бачимо зміну мислення, ми не бачимо і революцію. Така революція завжди радикальна і не буває розтягнута на тривалий час.
Отже в Україні змінюються не традиційні мислительні установки та мотиваційні настанови, які можна дослідити соціологічно. В Україні створюються нові мислительні мислительні установки та мотиваційні настави, які, щоб дослідити, потрібно спочатку виокремити і концептуально описати.
Війна в Україні йде не за Крим та Донбас, а за спосіб територіально-державного устрою громади, поки вона продукує інший тип своєї фіксації в просторі та часі. Боротьба в Україні іде не за реформи, а за можливі інновації незалежно від участі в модернізації навздогін Заходу. Конфлікт в Україні відбувається з приводу мережевої організації суспільної діяльності та комунікації незалежно від існуючої ієрархічної системи державно-олігархічного перерозподілу багатства та політичного зовнішнього управління.
Але найголовніший процес, який відбувається в Україні, це процес самоорганізації, який принципово протилежний процесу самовираження. Традиційний революційний процес базувався на самовираженні як тимчасовій демонстрації сили ієрархам (ринку, державі, церкві, школі), що ставила за мету змінити тип діяльності цих ієрархів, які пізніше закріплювала нація-культура-мова. Народжуваний на наших очах процес самоорганізації запроваджує принципово нові інститути, які приходять на зміну ринку, державі, церкві та школі та діють вже неієрархічно. Ми сьогодні можемо лише вгадувати неоформлені нові інститути. Ми навіть приблизно не знаємо, як ці зміни будуть закріплені, але точно не в нації, не в культурі і не в традиційній мові.
Саме тому все це так важко досліджувати. Але принаймні розуміти це все вже потрібно.