Життя за совєтів було гидким і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з'ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі каґебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима і вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів, і тільки сни залишалися поза межами їхньої досяжності, сни, в яких я чувся безпечно, міг бути таким, яким є.
Інколи мені не хотілося навіть прокидатися – кожне таке прокидання викликало страх, біль і розпач, я хотів забутися, хотів повернутися назад у сон, де мені було цілком затишно, де мене не діймали усі потворності мого життя. Я жив у снах, і там мені було тепло, хоч і тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж – там... я лише там справжній, цілісний, врівноважений і щиро радію життю, а тут – якась оболонка. Світ, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморід згару і чув, як тріщить під ногами чорна твердь, а під нею копошаться велетенські слизькі тіла, і коли вони вдихають повітря чи видихають, то я піднімаюся і опускаюся, і часом втрачаю рівновагу.
Але залишався сон, тільки сон був надійним захистом, незважаючи на те, що сон – це борня життя зі смертю, це репетиція смерті, де нема страху заснути, а є страх не прокинутися. Ніч зазвичай навіює подібні роздуми. Коли, живучи за містом, бачиш за вікном лише непроникну темряву, то почуваєшся, наче в космічному кораблі у міжзоряному просторі, самотній і всіма покинутий, тріска на хвилях, ніщо на долонях ночі.
Щоби стати письменником, треба бути глибоко нещасним, і я був ним. Це принаймні єдина і цілковито певна ознака, що я таки письменник, хоч мене й не друкували, але мої страждання, лиха і трагедії піднімали мене понад натовпом, понад армією графоманів, укоронованих щастям, але водночас і безглуздим нудотним життям, позбавленим вічності.
Я ніс свою недолю, мов прапор, твердо вірячи, що доб'юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тільки самотність, і чекатиме теж вона, бо на шляху до зірок ніколи не знайдеш товариства. Кому я писав? Може, для птахів, для тих, що співали і будуть співати вже після нас, для тих, що щебетали в садках дитинячих снів.
Там, удалині, блимало якесь світло. Що це за світло і що воно мені віщувало, невідомо, але я вперто рухався в тому напрямку. Цілком можливо, що міг втрапити в якусь багнюку, але якби не пішов, то все життя мене переслідувала б думка про те, що там моргала до мене моя зоря.
А ще у мене було розбите серце... Десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж було розбите, й не раз. Але я не шкодую, я, навпаки, відчуваю неймовірну вдячність тим, хто його розбивав, бо розбите серце – неймовірний дар, який дає потужну наснагу, спонукає вилити свої смутки на папір, компенсувати у творчості всі життєві незгоди. Розбите серце – це Келих Ґрааля, який повертає сторицею влиті в нього кров і сльози, це скарбниця, з якої можна черпати усе життя. А серце без таємниць – порожня книжка.
Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього усе намарне, без болю нема саторі. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, переді мною у папці, я їм дарую вічність з вдячності за їхні вчинки, бо, заплющивши очі і уявивши собі, що мене чекало б, якби котрась із них подарувала мені своє палке й вірне кохання, я відчуваю глибоку полегкість.
Я був певен, що мною опікуються якісь вищі й мудрі сили, і все, що трапляється в моєму житті доброго чи прикрого, – це все закономірно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися і розслабитися. Доля мудро розставила усе на моєму шляху, навчила бути твердошкірим і незворушним, делікатно копаючи в дупу, коли я зволікав, або стримувала, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя має свої особливі невідкладні потреби й бажання, які приходять на зміну колишнім, часто їх перекреслюють, змітають, що й гадки по них не залишається, а ми простуємо далі, змагаючись з усе новими й новими бажаннями і потребами, і так без кінця. І того, чого прагнув учора, вже не потребуєш сьогодні, а завтра ще й дивуєшся – як же я міг цього прагнути? Навіщо воно мені?
З раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця, вважав я, і намагався їй якнайменше приносити в жертву свій час, бо найголовніше – творчість. А творчість не вибачає зради. Або ти їй віддаєшся повністю, пірнаєш у неї з головою, або бавишся в цюцю-бабки, і тоді вона до тебе повертається задницею, а ти так і зостанешся вічним невдахою.
Тому весь сенс мого існування полягав у тому, аби нізащо не стати серйозним членом суспільства, не бути відмінником, не отримати червоного диплома і не опинитися на дошці пошани: «Ними пишається наше місто». Моє фарцування та писання літературних статей для журналів дозволяли цілком добре заробляти на прожиття, але я був лінивим, я волів писати те, що ніхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не існував оточуючий світ, і лише голод змушував нарешті відірватися від писанини і вирушити на пошуки грошей.
Життя моє складалося зі здобутків і втрат, але якщо здобуте ми приймаємо легко і з розумінням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбільшою наукою тут є уміння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, а як неодмінний закон природи і земного тяжіння. Я ніколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався відразу про це думати як про те, на що я віддавна сподівався, я переконував себе в тому, що чудово знав: саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарешті сталося, зітхав я, а тепер можна рухатися далі.
Це не означає, що я все ж таки не вихлюпував своїх емоцій, але відбувалося це лише на самоті, так, на самоті я відводив душу, поринав у глибінь свого розпачу і розмовляв сам із собою, найкращим психоаналітиком, який мені трапився в житті. Звісно, що при цьому у нас була пляшка, без пляшки поринути в себе і змусити себе ж на конструктивний діалог важко. Зате на ранок я вже з новими силами брався за роботу і відганяв лихі думки, наче мух.
Я готовий був втратити усе, бо наперед усі ці втрати уявляв. Наприклад, уявляв свій стан, якби хата згоріла з усіма моїми книжками і рукописами. Авжеж, я б шаленів, але якби це сталося насправжки, я вже був готовий до цього, бо усі кола свого пекла я пройшов подумки, і пекло мене більше не лякало.
Наші втрати нас не руйнують, вони лише роблять нас міцнішими, відпірнішими і задивленими у майбутнє з вірою на краще. Втрачаючи – здобуваєш.