Не переймайтеся, таке буває, коли команду корабля взяли в полон тіні-убивці. Міфи. Найгірше, що і самі «люди на борту» вірять у них.
Оркестр грає бравих маршів? Придивіться, можливо саме зараз пасажири першого класу пересідають на шлюпки та відпливають геть.
Чи можна врятуватися? Звісно, айсберг можна оминути, а косметичні подряпини підрихтувати. А можна і далі гратися з тінями-убивцями. Сунути на айсберг і співати мантри.
За роки спілкування на виборах, у різних куточках України, у мене викристалізувалося пять міфів. Небезпечні міфи, які не приведуть нас до хепі-енду.
Міф 1. Земле, моя всеплодющая мати
Аграрна галузь усе більше нагадує мені Тінь з однойменної казки Андерсена. Та сама Тінь, яка одружується з принцесою, а свого власника (справжню людину) віддає під ніж.
Питання продажу (чи не продажу) землі, яке вимагає економічного осмислення, стало предметом політичної критики. І усміхає багатьох. «Коли я чую, що аграрний міністр виступає проти земельної реформи, я сміюсь», — така картинка Бальцеровича про міністра Кутового ходить зараз у фейсбуку. Очевидно, що міністр, який викликає таку емоцію мав би піти у відставку.
Насправді, не смішно. Жодна з політичних сил не говорить з виборцем аргументами. Усі маніпулють страхом. Віра в землю, возведення її в категорію Сакрального може привести до реставрації образів Тургенєва – поміщики за кордоном, а селяни не можуть второпати, що не так.
Міф 2. Якось та й буде
Країни мають здатність розвалюватися. Національні протиріччя та фінансова криза приводять до дуже відчутних і неприємних речей. Густав Водічка називав Україну батьківщиною дрімаючих ангелів? У 2014 році ми побачили як у двері раю можуть ввійти зелені чоловічки з цілком реальними територіальними претензіями.
У листопаді 2013 року особисто я навіть не міг уявити, що буде здійснено вторгнення Російською Федерацією. «Якось та й буде», — ніби шепотіли згадки про Помаранчеву революцію та присутність європейських дипломатів. У своїй книзі «Пробудження сили» десь про такі ж емоції згадує Михеїл Саакашвілі, описуючи конфлікт 2008 року.
Якось не буде. Буде так, як заплановано, на що йдуть час і ресурси. Якщо кожен на своєму рівні не реалізовує складових стратегії, не йде до мети, то просто стає пішаком у чужій грі. Не вірите? Пригадайте середній клас, який до останнього не сприймав політичні гасла на мітингах. Його все менше.
Міф 3. Велике минуле повториться
Не завжди так буває. «Золотий вік» — це приємно, але творити історію цікавіше.
Міф про повернення в українських реаліях є тінню-убивцею в квадраті. Мені доводилося бачити багатьох поважних людей, які потратили купу часу на дискусії про відновлення Київської Русі.
Якщо в 2004 році писання Юрія Канигіна та Сергія Плачинди видавалися просто цікавим фікшеном, то останні роки зустрів багатьох людей, які черпають звідти уявлення про історію. Такий міфічний ресентимент не бачить економічних і військових мереж соціального буття, отже є шкідливим для відтворення.
Так, Росія вела себе по-хижацьки. І реванш може стати ідеєю. Але просто так ніхто не ділиться світовим лідерством. Так, це травматично. Але раз і назавжди ми маємо зрозуміти: «не вернуться запорожці не встануть гетьмани». Будуть (і з’явилися за останні три роки) нові персонажі, але вони не візьмуться з фантазій.
Міф 4. Якщо брати потрошку – варення менше не стане
Кожен бурштинщик думає, що бере «трошки». «Трошки» бере суддя.
На виході – маємо тотальну корупцію, недовіру та проблеми в наступному.
24 травня 2017 року. Генпрокурор Луценко демонструє дороге шоу з затримання фіскалів. Вертольоти та бійці в балаклавах. Через день затриманих починають відпускати за заставу – величезні суми, яким заздрять мексиканські чіканос зі спагетті вестернів. Буду банальним – походження цих коштів корупційне. Наявність таких сум у держчиновників означає, що їх було витягнуто з бюджетів на потенційні інновації та модернізацію.
Колись приходить час останньої ложки. В найближчі кілька років закінчиться «бочка варення», яка залишилася нам з часів СРСР – АЕС, комунікації, військові запаси.
Міф 5. Усе що робиться, робиться на краще
Не обов’язково має бути добре. Краще може не стати ніколи. У 1917 році багато хто з жителів Російської імперії був переконаний: більшовики занадто жорстокі, довго не протримаються.
У ХІХ столітті Афганістан вважався надзвичайно перспективною країною. Боротьба за вплив над нею переросла у «гру тіней» — шпигунське протистояння між росіянами та англійцями. Ще у 1979 році в Афганістані керував президент Хафізулла Амін, який носив краватку і виглядав досить цивілізованим. 20 років вистачило для того, щоб місцеві ісламісти набралися сил і почали підривати статуї Будди.
Українці люблять пишатися своїми БТР. І соромляться зізнатися, що «відкати» приводять до втрати замовлень і репутаційних ризиків. Коли з 88 замовлених Іраком БТР-4 змогли завестися лише 56 – це удар по потенційних заробітках військової індустрії. Не переймайтесь, ті, хто заробили на цій поставці, уже готують шлюпки для евакуації.
Історія не любить міфів. Політика любить розрахунок і організованість.
А айсберг усе ближче…