Приклад небаченої чи, точніше, давно забутої оперативності Верховної Ради показав Андрій Парубій. Депутати більшістю голосів 23 травня прийняли закон про мовні квоти на телебаченні, а вже 26 травня, тобто, через три дні, він уже був підписаний спікером. Так швидко потрібні для країни рішення ухвалювали на моїй пам'яті лише в перші дні після перемоги Майдану. Тоді свої голоси на користь України щедро й дружно давали навіть перелякані регіонали. Потім ейфорія державотворення минула, закони почали гальмувати, завертати, як от Закон про підтримку державну підтримку кінематографії, а на підписання деяких доводилося чекати півроку.
Серед них був законопроект №1317, який після ухвалення перетворився на "закон Денисенка—Княжицького", від прізвищ його авторів. Закон, яким заборонялася трансляція в Україні російських фільмів та серіалів, довго лежав на столах по черзі спікера (тоді ним ще був Володимир Гройсман), прем'єра (на той час — Арсеній Яценюк) і президента Петра Порошенка. Але все одно, пройшовши тривалий шлях і набувши чинності 3 липня 2015 року, цей багатостраждальний закон усе одно на виході мав вигідніше становище, аніж свіжий й не менш дискусійний "квотний" за №5313. Бо навіть після обіцянки голови держави швидко підписати документ він набуде чинності лише через чотири місяці. І потім — увага! — ще рік усе буде так, як є тепер. Тобто, жодних квот можна не дотримуватись загалом 16 (шістнадцять) місяців.
Цей пункт став одним із тих компромісів, на які погодились автори законопроекту заради підписання. Радикальних патріотів, котрі вимагають дотримання квот на 75% української в телеефірі вже з найближчого понеділка, помірковані закликають не панікувати й погодитися на перехідний період. Натомість націонал-радикали вже звично розганяють у соцмережах "зраду", вважаючи — їх обдурили. Не вдаючись у деталі, окреслю їхню головну претензію: тих, хто розмовляє російською, все одно будуть допускати в студії новин як гостей. Хоча російськомовні мали б по-хорошому отримати щось на зразок паспорта негромадянина, за прикладом Естонії й Латвії.
Емоції відкидати важко, піддаватися їм ще складніше, бо вони ні до чого не призведуть. Тим не менше, якщо знайти в собі сили не зважати на емоційні коментарі з боку противників та прибічників мовних квот для телебачення, можна спробувати намалювати об'єктивну картину того, що може чекати українців через рік і чотири місяці, коли квоти нарешті запрацюють. А чекати доведеться, на те є вагомі причини.
Захисники квотування ефіру мають на руках, як їм здається, непобивані козирі. Перший — український дубляж у кінотеатрах. Законодавчо це врегульовано наказом у 18 січня 2008 року наказом тодішнього міністра культури Василя Вовкуна. Формально це стосувалося і російських фільмів, але їх прокатники супроводжують субтитрами, які ніхто не читає. Натомість ще 2007 року перший експеримент — повністю дубльований українською мультик "Тачки", — мав у нашому прокаті шалений успіх саме через дубляж. Прогнози, що, мовляв, відвідуваність кінотеатрів упаде в рази, не виправдався. Навпаки, саме заради дубляжу в кіно пішли навіть ті, хто в побуті розмовляє російською. Козир номер два — введення квот на українську музику для радіо. Попри гвалт, що її ніде взяти, музика знайшлася, причому на всі смаки, від невибагливих до ексклюзивних.
У випадку з наповненням телеефіру ці приклади не годяться. Іноземні (окрім російських) фільми перекладали й досі перекладають фахові перекладачі. А озвучували й далі озвучують актори дубляжу високого класу. Це стосується кіно й серіалів, які показують по телевізору. Тобто, ми говоримо про вже створені продукти, які треба лише перекласти й адаптувати. Говорячи про музику, не треба забувати — вона була до введення квот, причому в достатніх обсягах. Але не могла пробитися в жодну ротацію. Тож знову маємо продукт, який уже створений і терпляче чекав свого часу. Натомість, як у випадку із забороною російських серіалів, в один момент замінити їх можна було лише західними. Адже своїх не було, телеменеджерів і власників медіагруп застали зненацька. До честі, вони досить швидко перебудувалися й власне виробництво почалося. Тепер, через два роки, введення мовних квот вимагатиме, аби серіали в Україні знімалися українською й державна мова звучала в кращий час на багатомільйонну аудиторію, хай навіть фоном.
Мовний фон у нашому випадку — справді дуже важливий і ненав'язливий чинник українізації. Відбувається поступове звикання до того, що мовний простір стає українським. Якщо це когось дратує, і таких людей досить багато, телевізор можна не вмикати. Або, як варіант, ставити супутникові антени й дивитися миле серцю російське ТБ. Це приватна справа, приватний простір, і облаштовувати приватність кожна людина має самотужки, в тому числі — власним коштом.
Ніби все гаразд. Але противники закону все одно тиснуть на порушення прав громадян, котрі не хочуть не лише говорити українською, а й чути її в державі, громадянами якої вони є. Радикальні патріоти хибно вважають їх палкими прибічниками "русского мира". Насправді ж їхні проблеми й комплекси родом із СРСР. Саме в тій, нині не існуючій країні, у великих містах школи з російською мовою викладання переважали україномовні в рази. Своєю чергою, більшість україномовних давала лише неповну середню освіту — так звані "восьмирічки". Нарешті, в російських школах викладали українську — але за бажанням батьків учня мали право звільняти від вивчення мови, як хворих — від фізкультури. Тож нинішні борці з мовними квотами прагнуть таких же "пільг", які мали за радянських часів — відгородитися від мови своєї держави. Хоч по закону, хоч без нього. Погодьтеся, жодні квоти таких не вилікують.