Значна частина влади і раніше була криміналізована. Але тепер це стало відкритим, очевидним і публічним.
Народне прислів'я не лишає нам інших інтерпретацій того, що відбулося: "рука руку миє, злодій злодія криє".
З 1994-го по 2014-й рік в Парламенті було знято депутатську недоторканість з 10-ти чоловік.
В Парламенті нинішньої каденції вже було знято недоторканість з 5 чоловік (2015 – Сергій Клюєв, Сергій Мельничук, Ігор Мосійчук; 2016 – Олександр Онищенко, Вадим Новинський). 1-го грудня 2015-го року Микола Мартиненко сам відмовився від мандату через судове переслідування.
Крім того, недавно Генпрокурор заявив про необхідність зняття депутатської недоторканості ще з 6-ти народних депутатів (Розенблат, Поляков, Довгий, Дейдей, Лозовий, Добкін). Отже маємо 11 чоловік з підозрою в злочинах, більша частину яких криміналізований Парламент збирається захищати.
Тобто враховуючи народних депутатів, з яких знята депутатська недоторканість, та тих, про яких є подання Генпрокурора на зняття, можна зафіксувати – криміналізація нинішнього Парламенту безпрецедентна.
На основі відкритих фактів можна засвідчити – злочинців в нинішньому Парламент більше, ніж у всіх попередніх складах Парламенту.
Звичайно, можна сказати, що раніше народні депутати не були під настільки пильним наглядом Генпрокуратури та антикорупційних органів. А тепер через тиск української громадськості та західних партнерів України влада змушена демонструвати позірне своє очищення від злочинців.
Але ми керуємося лише фактами, а не здогадками. А факти говорять саме про безпрецедентність злочинності в нинішньому Парламенті в кількісному порівнянні з попередніми складами Парламенту.
Те, що нині відбувається в стінах Парламенту, це навіть не позірне очищення. Це просто спектакль, який немає нічого спільного з очищенням.
Українській громаді байдуже хто режисер цього спектаклю – деякі народні депутати, Генпрокурор, Президент чи навіть всі вони разом у змові один з одним. Вочевидь метою цього спектаклю є дискредитація самого інституту парламентаризму та принагідно і нових антикорупційних органів.
За деякими підрахунками до третини народних депутатів заслуговують на те, аби опинитися на лаві підсудних.
Українська громада одразу після Революції Гідності зробила велику помилку, що не наполягла на тому, аби Партію Регіонів було визнано злочинною організацією, а її членів було позбавлено права назначатися чи обиратися на будь-які публічні посади.
Також до злочинців у Парламенті слід віднести і представників київської муніципальної влади часів Кривавого Президента і нинішнє ближнє коло Президента, яке є тотально корумпованим, про що неодноразово повідомляв громаду Сергій Лещенко та інші депутати, експерти та журналісти.
Нинішня ситуація кругової поруки в Парламенті показує неспроможність нових антикорупційних органів долати корупцію та неспроможність нового Генпрокурора переслідувати владних злочинців.
Правова система не працює: ані зміни до Конституції, ані поверхова люстрація правового середовища, ані недолугі спроби Генпрокуратури ситуацію змінити не можуть.
Що ми будемо з цим робити?
Ми будемо і далі перебувати в апатії і спостерігати, як Україна прямує до кримінально-олігархічної диктатури?
Чи ми будемо щось змінювати?
Я вже вкотре повторюю – вихід є.
Цей вихід дуже простий в його схематичному розумінні.
Україні потрібні три цикли дочасних перевиборів Парламенту на основі нового виборчого закону та Президента щодва роки 2017 (або 2018) – 2019 (або 2020) – 2021 (або 2022). Можливо щотри роки, але це вже питання публічних дискусій.
Це зможе забезпечити практично безкровну люстрацію правлячого класу.
Україні потрібна нова Конституція, розроблена саме громадою, а не правлячим класом, що втратив довіру.
Це забезпечить нові правила гри, які встановлюватимуться в інтересах середнього класу та всієї громади, проти всевладдя олігархів та владних корупціонерів.
Саме ця Конституція від громади може виписати три цикли дочасних перевиборів як Перехідний етапі від олігархії до демократії чи навіть до мережевої політії (мережевої поліархії).
Якщо не піти цим шляхом, тоді Україну чекає громадянська війна в тому чи іншому вигляді та подальший розкол країни в тому чи іншому вигляді.
Ми не можемо дозолити собі ні апатію, ні депресію, ні дезорієнтацію, ні втрату смислу.
І часу на прийняття цих рішень майже не лишилося.