Пам’ятаю, як бабуся розповідала мені про те, як щиро плакали люди, які потрапили в жорна репресій, коли помер Сталін. А потім ці ж самі люди каялися за те, що поклонялися Сталіну, як ідолу.
Я пам’ятаю, як люди, які виключали мене з піонерів, казали про те, що такі як я – ганьблять піонерію і не відповідають образу радянської людини. А потім ці ж люди, після Перебудови, першими визнавалися в порочності совкового тоталітарного ладу і каялися за вірне служіння Совку.
Прекрасно пам’ятаю, як люди, які голосували за Януковича, говорили, що він змінився, став більш європейським і більше не буде тяжіти до авторитаризму. І взагалі він краще, ніж Юля. А потім вони ж втрачали свій бізнес, їхали з України, говорили, що усвідомили свою неправоту і зізнавалися, що їм соромно за той вибір.
Рано чи пізно приходить час, коли люди починають усвідомлювати свої помилки. І їм стає соромно за помилкову віру в політичних кумирів, до яких вони відносяться, як до ікон. До цього приходять по різному. Одні самі проводять роботу над помилками, інших освічують близькі люди, треті просто розчаровуються і починають бачити реальний стан справ, коли злітає наліт чарівності з коханої персони.
Мені просто дуже цікаво, коли прозріють ті, хто сьогодні з маніакальною блиском в очах бездумно слідують за своїм політичними ідолами, послухають їх промови і приймають все сказане ними за істину в останній інстанції? І дуже цікаво подивитися – чи буде їм соромно за їхні сьогоднішні уподобання, за раболіпство і спробу вірити в безгрішність їх кумира, який точно не святий. Це відноситься до всіх політичних фанатиків.
Скільки разів я вже таке спостерігав, а ця історія повторюється знову і знову.