Деякі релігійні гуртки практикують моментальне зцілення на сцені. Криві починають ходити, біснуваті хрюкати, сліпі бачити. Такі фокуси не важко спростувати, тим більше, що ті самі сліпці прозрівають там чітко за графіком. Але гуртки від цього не зменшуються.
Налякати групу людей кінцем світу дещо складніше, але тоді не треба морочити собі голову з «каліками» кожного сеансу. В крайньому разі, кінець світу можна перенести (завдяки молитвам і щедрим пожертвам його, мовляв, вдалося трохи відтермінувати, спасибі пастору).
Буває, що «апостола» документують, наприклад, в басейні голим з прихожанками, але людську віру це не підважує. Адже диявол може зробити що завгодно, аби підірвати авторитет справжнього пророка. На те він і диявол. А чим більше воює нечистий проти «апостола», тим, видно, праведнішим він є і тим сильніше дошкуляє дияволу.
Тому жодні викриття і компромати нічого принципово не змінять в українській політиці. Жодні скандали, розслідування та інша «аргументація» – на те воно й політика. Сліпа, як віра, і примітивна, як гумор серіалу «Свати».
Ця наївна віра у вождів дивовижно контрастує з цілком прагматичними стосунками з Богом. Є перелік «сильних молитов», які «точно допоможуть» на різні потреби, існують специфічні прикладання, обереги, процедури – такий собі духовний супермаркет. Люди розраховують, що на всемогутнього Творця діють фокуси з «листами щастя» в стилі «прочитай – перешли 7 друзям, бо помреш». Тут немає місця для чуда і простої віри, лише проста математика і зрозумілі процедури.
Коли ж справа доходить до більш приземлених речей: виділення землі, бюджетних грошей і тому подібного – тоді саме час чекати неможливого. Наприклад, що людина з плоті й крові не стане корупціонером там, де існує маса можливостей і повна відсутність покарання. Без переписування молитви на сімох листочках здоров’я не буде, це ж очевидно. А от вибрати достойних «керманичів» за старим виборчим законодавством – як раз плюнути. Головне об’єднатися і проголосувати за найчесніших. Тих, які «не будуть красти», а дбатимуть за ввірену їм паству. Хіба ж не диво?
Молодь, ясне діло, менш схильна до таких маніпуляцій. Тому й дивиться креативний середній клас на темні народні маси, як Свирид Петрович Голохвастов – з висоти лаврської дзвіниці. Для молодих і начитаних на першому місці прагматика, вони вивчають «бізнес-притчі» від «гуру бізнесу», відвідують семінари замість молебнів і їздять на тренінги замість паломництва. Особливо прагматичні налаштовують грошові потоки суворо за фен-шуєм. Здорове харчування та ідеальна фігура, успіх, самореалізація, щастя та пошук «свого «я» – все дуже і дуже прагматично. Не те що недолугі предки, котрі ще зовсім недавно заряджали воду перед телевізором. А еліти, які мали б бути безнадійно далекими від народу, обросли свитами з нумерологів, астрологів, «на-картах-гадателей і снов-толкователей».
Потім всі ці люди дружно дивуються, що Вакарчук без політичної програми і управлінського досвіду опинився на третьому місці в президентському рейтингу. Ніби в нас є багато політиків з політичними програмами і успішним управлінським досвідом. Більше дивує рейтинг Гриценка, ось де чудо пречудове.
Це все було б дуже смішно, якби відбувалося в іншій країні. Але, на жаль, нераціональний спосіб мислення притаманний більшості саме українців, тому й перетворює на міні-релігію будь-яку теорію. Від Маркса до Фукуями. Не можна ж в Україні просто почитати і подумати, треба зразу творити культ, пертися в «світочі правди і науки» (тобто в майбутні партійні списки) і нести рятівні ідеї темним масам. Тому й політичні дискусії не передбачають опції когось переконати. Ні, це просто мобілізація своїх прихожан. Не більше і не менше. Заклики одиноких «агностиків» не творити собі кумирів, чи нагадування «атеїстів» про минулих месій, залишаються голосом волаючого в пустелі. Думати ми не звикли і починати не плануємо.
Бо якщо раптом Порошенка і Саакашвілі поміняти місцями, то за ними перекочують і їхні прихожани. І дуже швидко поміняються аргументами. Здогадатися, що люди завжди прагнутимуть влади, грошей і задоволення амбіцій – понад наші можливості. Ми, на жаль, і далі обиратимемо кумирів. Обговорюючи людей, а не ідеї. І шукатимемо очільників-аскетів, а не механізми стримування апетитів звичайних людей.
Тому залишається орієнтуватися на естетичні почуття і на стиль мовлення. Найбільш цинічні «пастори» легко оперують дійсно вартісними речима і девальвують справжні цінності: Майдан, Революція, Кров Героїв, Жертви. Співучасників своїх дій вони чомусь називають соратниками, а процес негативної селекції – горнилом виборів. Хоча термін «соратник» передбачає якісь ратні подвиги, а в горнилі не випливає наверх певна субстанція. Маркерами є означення «професійні політики» (добре, що не «потомственні»), «на моє глибоке переконання» (ніби буває «неглибоке переконання»), «довіра населення» (хоча люди частково самі винні, що перетворилися на населення). Стовідсотковою ознакою міцного господарника є фраза «вийти до простих людей і послухати, що вони говорять». Звідки вийти? Як це мало б виглядати? Що це за подвиг такий взагалі?
І тут варто знову згадати про Вакарчука: це він на тлі Петра Порошенка чи Юлії Тимошенко невідомо який кандидат. А на тлі Зеленського – таки наш. Принаймні, не вимовляє словосполучення «ця країна» з презирством. Якщо підійти з холодним розумом, проаналізувати карту виступів, обтічність формулювань і тому подібне, то може виникнути маса запитань. Але ж ніхто цього робити не буде.
От і вся політика. Трайбалізм, якщо по-мудрому. Коли свої проти чужих.