Більше того, пані Ірина відзначила, що це буде частиною судової реформи.
Така заява не може не викликати сумнів у адекватності радників Президента. Як тих, котрі займаються руйнуванням залишків правосуддя в країні (спеціалісти з так званої «судової реформи»), так і тих, хто забезпечує прикриття цій діяльності за допомогою гасел євроінтеграції.
Ні перші, ні другі не спромоглися пояснити Президентові, що нинішня Європа й військові суди – речі, котрі не те що не сполучаються, а знаходяться у перманентному антагонізмі.
Так, наприклад, Венеційська комісія вважає військові суди рудиментом радянської системи. Зокрема, у 2010 році у висновку щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Комісія висловилася наступним чином: «…передбачено, що військові суди ліквідуються з 15 вересня 2010 р. (стаття 4). Це є позитивною зміною. Існування військових судів безумовно являє собою атавізм колишньої радянської судової системи».
Але набагато більше значення має ставлення до військових судів Європейського суду з прав людини – хоча б тому, що рішення ЄСПЛ є джерелом права в Україні й у разі, якщо національне законодавство суперечить правовій позиції ЄСПЛ, повинна застосовуватись прецедентна практика Європейського суду. Зокрема, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що суди, до складу яких входять військові судді, не можуть вважатись незалежними та неупередженими.
З цієї причини ЄСПЛ, наприклад, вважає порушенням права на справедливий судовий розгляд ситуацію, коли цивільних осіб судить військовий суд тому, що один з їх спільників є військовим (така норма міститься в процесуальному законодавстві Туреччини). Тому незалежно від того, яка юрисдикція буде визначена за військовими судами президентським законопроектом, на практиці значну частину справ, досудове розслідування в яких зараз ще здійснює військова прокуратура, розглядатимуть загальні суди – відповідно до позиції Європейського суду з прав людини.
Звідки ж взялася ідея?
По-перше, зіграла свою роль історична традиція: Україна ніяк не може відірватись від радянського спадку, продовжуючи мавпувати найгірші правові конструкції Радянського Союзу, одночасно відмовляючись від розумних і перевірених часом процесуальних норм.
Військові суди у СРСР створювались зовсім не через потребу спеціалізуватись на військові тематиці, а у зв’язку з віддаленістю гарнізонів від цивілізації. У СРСР військові містечка були розкидані в степах Забайкалля, серед сибірської тайги, в країнах Варшавського договору – там, де просто не існувало звичайних, так званих народних, судів.
Тому суди створювались при гарнізонах і військових округах, а судді були військовослужбовцями й перебували в підпорядкуванні Міністерства оборони СРСР. При цьому військові суди розглядали не тільки карні справи, порушені відносно військовослужбовців, а всі без винятку справи, які стосувались військових частин, військовослужбовців або членів їх родин – накладали адміністративні штрафи, розривали шлюби та призначали аліменти, стягували заборгованість за договорами позики й розглядали трудові спори (бо в трудових відносинах з військовими частинами перебували й цивільні особи).
Тобто, військові суди в СРСР вирішували радше логістичну проблему, аніж проблему спеціалізації та компетенції.
Інший вид військових судів – це суди феодальної доби, наприклад, царської Росії, коли суспільство було розділено на стани (кожний стан зі своїми правами та своїми обов’язками перед сувереном), і військові, як окрема категорія, мали свої власні суди, не будучи надто залежними від «цивільної» влади.
Очевидно, що такий підхід взагалі неможливий нині в Україні, але цей термін, що походить з тих часів, певним чином робить легітимним існування судів з аналогічною назвою нині.
По-друге, звучить аргументація, що у нас зараз війна з Росією і є значна кількість – як, стверджують, «складних» справ, пов’язаних з бойовими діями – для розгляду яких необхідно відродити радянську систему військового судочинства.
Дійсно, військові судді в СРСР були військовослужбовцями Збройних сил або Військово-морського флоту, які лише методично підпорядковувались Верховному Суду СРСР, у складі якого діяла відповідна колегія.
Ці судді мали значний стаж служби у військових формуваннях, проживали на території військових містечок, були навіть на побутовому рівні прив’язані до певних військових частин і тому їх знання не обмежувалися законодавством, вони розуміли військові традиції та особливості несення військової служби.
Утім, навряд чи аргументація щодо складності військових справ є переконливою. Рішення суду ні в якому разі не може базуватися на якомусь суб’єктивному знанні суддею військової реальності. Базисом для таких рішень можуть бути лише Конституція та закони України й рішення Європейського суду з прав людини.
Що ж стосується питань військової тактики і стратегії, то тут визначну роль грають висновки профільних експертів. За допомогою таких висновків, а також ретельного аналізу обставин справи судити може і звичайний суддя. Набагато потрібніше йому все ж розуміння права та знання законодавства.
І, що найважливіше варто нагадати – у нас де-юре мирний час.
На жаль, українська правова система сьогодні вкрай розбалансована через невиконання Президентом своїх конституційних повноважень, зокрема, не оголошенням воєнного стану у відповідь на агресію іноземної держави. Це ставить під небезпеку десятки тисяч військових, котрі застосовували зброю у формально мирний час.
Воєнний стан не оголошено, тому буде працювати законодавство мирного часу. Хотілося б запитати, навіщо у мирний час ці особливі військові судді та суди?
Є лише одне пояснення цим дивним законодавчим ініціативам.
Петро Олексійович Порошенко шукає можливість створити якомога більш ручні суди під свої потреби. Йому вкрай потрібні слухняні генерали, котрі можуть бути в залежності від політичної доцільності, бути виправдані судом за свої дії. Або ж засуджені, у випадку своєї непотрібності Президенту.
Бо якщо Муженко почне відповідати за Іловайськ, або ж Назаров – реально за збитий Іл-76, то засуджені можуть несподівано перекласти частину вини і на Верховного Головнокомандуючого.