Про одного звільненого полоненого.
Його зовуть Деян Берич. Він фаховий снайпер, сербський громадянин. В середині 14-го він потрапив в полон до українських військових. Та невдовзі знову опинився на волі. Його не обміняли - викупили. Його свобода коштувала не дорожче, ніж «Шкода-Октавія». За його власним зізнанням, військові ЗСУ, які його взяли в полон, за звільнення серба отримали від бойовиків 19 тисяч доларів.
Він не каявся. Не клявся. Повернувся до того, що вмів непогано робити. Стріляти в людей. Деян Берич під позивним «Декі» очолив групу снайперів. Полював на українців в районі Авдіївської «промки». В ДАПі. На інших гарячих ділянках. Загітував десятки земляків-сербів приїхати та разом з ним постріляти в українців. Зокрема, дівчину з позивним «Багіра», яку недобрим словом й досі згадують в Авдіївській «промзоні».
Берич був медійною персоною в «ДНР», але російської мови добре так і не навчився. Можливо, саме тому плутається в поясненні своєї мотивації, відповідаючи на просте запитання «Якого біса поїхав до України?» Єдине зрозуміло з його слів. В усьому винна Олімпіада в Сочі. Майбутній снайпер гарував на будівництві олімпійських споруд. Працював «по сірій схемі». Ну, і його там, звісно, «кинули». Не він один такий. Нездара залишився без грошей. Подумав, вирішив, що нічого не вдіє із роботодавцем. І поїхав в Крим разом з іншою потолоччю. Відбирати півострів у хохлів. Після Криму був Донбас. Що ж далі, написано вище. Але є й продовження.
В шістнадцятому році Берич отримав контузію. Лікувався в Москві. Потім знову обізвався з окупованого Донецька. Влітку сімнадцятого «Декі» був легко поранений в ногу, отже, відправився лікуватися на історичну Батьківщину. Обіцяв невдовзі повернутися.
До чого це я. Якраз у той час, коли тривав обмін полонених, штаб АТО оприлюднив інформацію, яка залишилась непоміченою. За тиждень перемир'я неабияк активізувались снайпери. Більшість втрат українців від початку чергового різдвяного «припинення вогню» саме через снайперів або через мінометників, які їх прикривають.
26 грудня снайпери обстріляли кілька опорних пунктів в районі Новолуганського та Золотого. Четверо солдатів отримали поранення.
За кілька днів до того, вже під час перемир’я, снайпер вбив бійця 25-го батальйону «Київська Русь» 54-ої бригади Олега Шевченка. Це сталося на тій позиції, де пара ворожих снайперів кілька днів поспіль обстрілювала українців з великої відстані. Крупнокаліберною снайперською зброєю. До речі, шалено коштовною.
В умовах перемир’я втрати від снайперського вогню можуть бути не менш чутливими, ніж від артилерії. А зиск для «рашистів», на мою думку, очевидний. Менше грошей. Бо набої коштують дешевше, ніж снаряди. Менше політичного галасу. Бо гримотить не дуже. У всякому разі, пострілів з глушником в Мінську не чутно. Так що режим припинення вогню ніби не порушується. Ну, майже не порушуєтся.
Військові переконані. Це «Декі» оговтався від ран. Менш, ніж за тиждень до активізації снайперів, 19 грудня, штаб АТО, посилаючись на дані розвідки, повідомив про те, що на Донбас повертається група сербських найманців під командою Берича. Краще бути на Донбасі героїчним ополченцем, ніж в Сербії безталанним шабашником.
Ймовірно, що в Олега стріляв «Декі» та його люди. А, відтак, той, хто взяв за серба гроші влітку 14-го, має знати: в кошторис викупу, в ті кляті 19 тисяч баксів, закладене молоде життя українського бійця. І ще багато життів тих, в кого влучив звільнений найманець.
Серед сотень людей, яких віддали за звільнення наших 73 заручніків, є чимало таких, як «Декі». Гадаю, що більшість. Щиро хотів би помилятися. Нехай вони й не безробітні серби, але подітися їм нема куди. Звісно, крім гостинних обіймів «армій народних республік». Ми мали повернути додому своїх хлопців. Але маємо й розуміти. Після обміну війна не спиниться. Бо тих, хто нас ненавидить із зброєю в руках, стало більше.