Якщо коротко охарактеризувати нинішній закон про деокупацію Донбасу, то це небажання називати речі своїми іменами.
Я спробував порахувати ті речі, які не називаються своїми іменами в нинішньому тексті Закону.
1. Росія – агресор щодо України, але не ворог і не друг України. Хто така Росія досі незрозуміло. Згідно з діючим Дговором про дружбу, співробітництво та партнерство, Росія – нам друг, співробітник і партнер. І водночас агресор. Повна шизофренія.
2. Території Криму, а також Донецької та Луганської областей окуповані, але при цьому незрозуміло хто окупант, оскільки Росія відмовляється це визнавати, а міжнародні норми змушують нас визнавати це як ефективний контроль. Тобто, хто окупант окупованих територій досі незрозуміло, бо в Законі це прямо не вказано.
3. Війни згідно з усіма законодавчими нормами досі ніби немає. Тобто наявну війну війною ми не називаємо.
4. Закон про деокупацію Донбасу вводить майже всі норми військового стану, але не вводить самого військового стану. Тобто військовий стан військовим станом не називається.
5. Також в новому тексті Закону про АТО вже не згадується. Тобто АТО і далі продовжуватиметься. Але АТО вже не буде називатися АТО.
6. Мінські домовленості де-юре будуть і далі існувати, але в тексті Закону про них скоріш за все не буде згадуватися. А якщо згадка і буде, то визначення стратегії щодо них буде відсутнє. Тобто Мінські домовленості будуть, але про них ми нічого конкретного в Законі говорити не будемо.
7. Визнаючи особливості самоврядування на окупованій території Донбасу ми фактично закладаємо умови Східної автономії України і готуємо Україну до федералізації. Хоча ніхто про це прямо не говорить. Отже підготовка до автономії Сходу та федералізації є, але ми це так не називаємо.
8. Що таке "звільнення Донбасу" досі ніхто сказати не може. Яким чином буде здійснюватися звільнення Донбасу в Законі чітко не прописано. Хоча повністю неконституційні повноваження під нібито звільнення в цьому Законі надаються Президенту та Уряду.
9. У Законі про деокупацію передбачено створення Єдиного штабу та вказано, що Верховна Рада дає згоду використовувати ЗСУ для "стримування та відсічі російської збройної агресії". Отже, Росія ніби вже агресор, але в Законі вказується, що відсіч буде лише в разі агресії в майбутньому. Тобто досі незрозуміло – агресія є вже чи вона може бути в майбутньому.
10. Згідно з кінцевими положеннями Закону начальник Єдиного штабу визначає порядок переміщення осіб та товарів через лінію розмежування. Тобто фактично Закон дає можливість припинити нинішню блокаду торгівлі України з окупованою територією, але про це прямо не говориться.
Складається враження, що єдиний чіткий інтерес та єдина мета, які прописані в цьому Законі, це відновлення торгівлі з окупованою територією. Бо решта цілей прописані настільки убічно чи шизофренічно, що практично неможливо нічого зрозуміти.
Існують дві основні стратегії щодо окупованого Донбасу – владно-олігархічна та громадянсько-солідаристська.
Перша стратегія побудована на відмові називати речі своїми іменами, на уникненні чітких формулювань, чітких цілей, чітких оцінок. Коротко цю стратегію можна сформулювати так – хай торжествує торгівля, зиск та дерибан, хоч би і зруйнувалася Україна; ні миру, ні війни, а контрабанда – наше все. Окупований Донбас має бути інтегрований в корумповану олігархічну Україну, але якщо не вдасться, цілісністю України можна пожертвувати.
Друга стратегія побудована на установці називати речі своїми іменами, давати чіткі формулювання, чіткі цілі, чіткі оцінки. Коротко цю стратегію можна сформулювати так – цілісність України понад усе, хай би довелося зруйнувати весь олігархічний бізнес; або мир, або війна і ніякої контрабанди. Окупований Донбас має бути інтегрований лише в деолігархізовану та некорумповану Україну.
Існує також націоналістична субстратегія. Ця субстратегія не має чіткого визначення у світоглядному плані, бо в ній головним є українізація за всяку ціну. Саме тому націоналісти розподілилися – частина їх працює на олігархічну стратегію, частина їх працює на солідаристську стратегію.
У олігархічної стратегії є достатньо ресурсів, що протиснути себе через громадське незадоволення, використовуючи ЗМІ та проплачених експертів. Тому ми сьогодні не маємо чітких формулювань, чітких цілей, чітких оцінок.
Ми змушені брати участь в олігархічній інтеграції окупованих територій, бо громадянська активність блокована соціальною депресією, фрустрацією та відсутністю громадянської єдності.
Я бачу зараз багато людей, доволі розумних, які на повному серйозі вважають, що не називати речі своїми іменами це така тимчасова стратегія України.
Тому я скажу нам всім дуже неприємну річ.
Знаєте, що гірше, ніж брехня в Росії?
Це не називати речі своїми іменами, як це робиться в Україні.
В Росії хоч брешуть всьому світу, для себе знаючи, що брешуть.
А ми брешемо самі собі і всьому світу, і це набагато гірше.
Чого ж ми, українська громада, так боїмося, що аж погоджуємося не називати речі своїми іменами?
Ми боїмося піти проти Західного світу у відстоюванні своїх інтересів, бо не віримо у благородство свого правлячого класу.
Ми боїмося піти проти Росії, бо не віримо у патріотизм власних громадян.
Ми боїмося піти проти власного правлячого класу, бо не віримо у свій інтелект та добрі наміри.
Ми боїмося тих наслідків, які породжує правда.
Тобто ми боїмося самої правди.
І нами рухає страх.
Нам доведеться або розібратися з власним страхом, або втратити Україну.