Вона вже точиться. Не лише в Україні, а в десятках місць з різною інтенсивністю: від керованого потоку біженців у Європу й до касетних бомб та газових атак у Сирії.
Від "сплячих" терористів у Центральній Азії до раптово порозумнішавших ядерних винахідників у Північній Кореї. Від похапцем зліпленої ліворуції в Каталуньї до перетягування Трампа в Америці. Все це – війна, все це росте з одного-єдиного місця.
Заспокойтеся. Те, чого ви (та й я теж) боялися – вже сталося. Нам в цьому жити та виживати.
Але це – не кінець світу. Свого часу Роберт Енсон Хайнлайн, мудрий філософ, військово-морська душа під личиною фантаста, писав:
У кожного покоління – свої дияволи. В батьків був Гітлер та Друга Світова, в нас – Хрущов та ядерна загроза.
Ото й у нас – свої дияволи у вигляді гидотного блідавця та його попихачів. Живемо й боремося, на те нас Господь створив.
А от того, чого ви боїтеся найбільше – ядерної війни – не буде. Я взнавав. І справа не в тому, що ху*ло побоїться її розв'язати. Йому просто нічим. Ті жалюгідні залишки сересерівського потенціалу, якого роїся нахрапом забрала собі, коли розвалився Радянський Союз, просто кажучи, вже скисли.
В них не було нормального обслуговування, в них не було нормальних запасних частин. Україна, яка забезпечувала й фахівців, і деталі, 25 років поспіль животіла в постійній та суцільній кризі, а тепер взагалі відвалилася.
А багата з дорогої нафти та пихата з дорогого газу роїся не потурбувалася збудувати власні потужності для цього – знову, як завше, спрацював "русскій авось". Тепер вони сидять на голяці та лякають американців мультиками про ракети, роблячи загадкові пики та кажучи: "А звідки ви знаєте, що це неправда? Хочете ризикнути та перевірити?". Але, якщо, як в покері, супротивник підніме ставку та скаже розкритися – виявиться, що в пахомів на руках – суцільний "жир" або "баккара". Тобто – мілкі, програшні карти.
Втім, є одна загроза, яка постала справді та може нас знищити.
Ця загроза – ми самі. Так само, як в пахомів у крові отой "русскій авось", в українців теж є вкрай неприємна національна риса – чубитися поміж собою з будь-якого щонайменшого приводу. Чубитися всерйоз, до крові, навіть до вбивства. І так само, як ми знаємо про "авось" – пахоми знають про цю рису: все ж таки майже чотириста літ поспіль Україною володарювали, встигли вивчити.
Тепер вони цю відмінність використовують якнайпотужніше. Підкидають нам привід за приводом, а ми й раденькі: галабала – і знову сварка. Єдним президент не подобається, іншим – навпаки, подобається аж до нестями, єдним хочеться в атаку на Донецьк, іншим – у кінний похід на Крим, єдні мріють про грузинського царя, інші – про найукраїннішого Білого Вождя... а чуби тріщать та кров бризкає. Це все веде прямісінько в пекло, до Руїни.
Я не буду закликати заспокоїтися, згуртуватися та помиритися – то марна справа. Я просто нагадую, що боятися треба не світової війни, а власної сварки. Теж – керованої з-за парєбріка, але власної. Оце й усе.