Звісно, значний сегмент цієї пропаганди спрямований на простолюд і, здавалось би, особливим інтелектуалізмом не відзначається. Але має вона й сегмент, орієнтований на інтелігенцію, для якої притаманне критичне мислення й ліберальні підходи. Так, у радянські часи більшість мас-медіа відзначалися прямолінійністю, насаджуючи потрібні комуністичній еліті ідеологеми. Проте існували окремі видання не для широкого кола людей, яким дозволявся певний лібералізм. Наприклад, такими були «Літєратурная газєта», деякі «товсті» журнали. Підписка на них була лімітованою – не кожен міг отримати ці видання. На їхніх сторінках можна було зустріти матеріали, в яких порушувалися питання, про котрі мовчала більшість мас-медіа. Зустрічалася там і критика (звісно, дозована) радянської дійсності. Однак у певний «момент Х» ці видання робили свою справу. Зокрема, коли письменник Олександр Солженіцин пішов у відкриту опозицію до радянської влади й опинився за кордоном, на сторінках «Літєратурной газєти» з’явилася серія статей під назвою «Отпор літєратурному власовцу».
Відтоді пройшло немало років, багато що змінилося. Але принципи російської пропаганди лишаються тими ж. Є зараз у Росії велика кількість мас-медіа, орієнтованих на плебс. Проте є й на позір ліберальні, ледь не опозиційні засоби масової інформації. До останніх належить радіостанція «Ехо Москви».
Правда, здебільшого, і одні, й другі російські ЗМІ фінансуються владними структурами. Наприклад, згадуване «Ехо Москви» належить «Газпрому». За великим рахунком, ця радіостанція теж займається просуванням «русского мира» – щоправда, в ліберальному варіанті.
Чому Олексій Венедиктов приїхав до Києва?
Нещодавня поява Олексія Венедиктова, головного редактора «Еха Москви», в Києві не є випадковою. Він уже робив спроби відкрити філію своєї радіостанції в Києві за часів правління Віктора Януковича. Бо ж Київ – «мать городов русскіх». Тут без «Еха Москви» не обійдешся. Але Революція гідності, схоже, перекреслила ці плани. Тепер Венедиктов (чи його куратори?) вирішили, що настав підходящий момент. Адже в Україні влада помінялася. А деякі її представники роблять проросійські жести. То чому б не спробувати знову «увійти в ту саму річку»?
Декого, можливо, обурить, що я говорю про кураторів Венедиктова. Адже він позиціонує себе як «вільний журналіст». Та хочеться нагадати, що дідусь цього діяча по лінії батька був високопоставленим працівником НКВС. Звісно, як повчав «батько народів» Йосиф Сталін: син за батька не відповідає. А тим паче – за діда. Але, як говорить українська приказка, яблуко від яблуні недалеко падає. «Чекістські традиції» в Росії живучі. До того ж зараз Росію очолює людина, вихована на цих традиціях.
Але чи здійснив Венедиктов свій візит до Києва за власною ініціативою, чи за ініціативою господарів радіостанції, не так важливо. Важливо інше.
Для чого потрібне «Ехо Москви» в Києві? Воно могло б працюватиме на певну цільову аудиторію – російськомовну інтелігенцію. Такої в Україні чимало. Це «добрий» спадок радянських часів. Адже тоді, якщо ти хотів «вибитись у люди», займатися розумовою працею, тобі, як правило, треба було стати якщо не росіянином, то принаймні російськомовним. Виняток робився лише для вузького кола неросійських національних культурних діячів. Адже необхідно було тримати марку «гармонійного розвитку» народів СРСР, які лише в перспективі мали злитися в нову історичну спільність, так званий «радянський народ».
Контент «Еха Москви», створюваний для інтелектуалів, безперечно, може зацікавити представників російськомовної інтелігенції України. Власне, дехто з них і зараз черпає інформацію з цього джерела, не особливо усвідомлюючи, що «Ехо Москви» тонко проводить російську пропагандистську лінію. До речі, останнім часом трактування радіостанцією подій в Україні стало більш негативним.
«Ехо Москви», звісно, позиціонувало б себе в Україні як «іншу Росію», «Росію мислячих людей» і так далі. Але під цією гарною обгорткою ми мали б той самий «русский мир» – лише у «м’якшому», ліберальному варіанті. Станція працюватиме на ідею «зближення з Росією», порозуміння з нею – навіть ціною ігнорування національних інтересів України.
Українська мова – загроза «русскому миру»
Одним із головних меседжів Венедиктова під час його київського візиту полягав у тому, що він зустрічався з представниками нової влади і обговорював питання зняття мовних квот для українських мас-медіа. Адже «Ехо Москви» (чи то «Ехо Кієва» – як воно ніби має називатися) збирається вести мовлення виключно російською мовою.
Можна за цей меседж лише подякувати Венедиктову. Він укотре продемонстрував, що мова має значення. Та ще й яке! І там, де лунає російська мова, там діє російська пропаганда, там і просувається «русский мир». Відповідно, якщо більше української мови, то й «русского мира» менше. Для російських очільників їхня мова була і є не лише засіб комунікації, а й засіб ідеологічного впливу.
Хотілося, аби це зрозуміли представники нової української влади та близьких до них бізнесменів. Можливо, вони наївно сподіваються, що збережуть владу й свій бізнес, коли сюди прийде «русский мир». Ситуація з Кримом і Донбасом наочно продемонструвала, що спочатку йдуть російські пропагандисти, російські «культурники», які пропонують відповідний культурний продукт (чи то примітивний, чи то інтелектуальний), а потім заходять російські війська.
До речі, колишніх можновладців, які правили в Криму й на Донбасі за часів Януковича, росіяни викинули як «відпрацьований матеріал», призначивши більш надійних для них людей. Відбувся переділ і в бізнесовій сфері. Це саме чекатиме й сучасну українську владу та зорієнтованої не неї підприємців, якщо вони закриватимуть очі на просування «русского мира» в Україні.
Хочеться сподіватися, що в нових можновладців та їхніх бізнес-партнерів спрацює хоча б інстинкт самозбереження. Бо такі «танці» з мас-медійними «вовками» типу Венедиктова можуть закінчитися для них плачевно.