Люди протистоять рішенню української влади розпочати наступний етап виконання мінських домовленостей. Стара політична еліта втішається народним протестом, як мама маленьким сином, який весело розмахує татовою шаблею. Весело, поки не врубає собі руку чи ногу.
Чому «Ні капітуляції» означає «Так мобілізації»?
Мінські домовленості прийняті в тяжкий для України час, коли російська армія «інкогніто» увійшла на територію України і завдала болючих поразок Збройним Силам України. Після того бойові дії майже припинилися і 8-ї хвилі мобілізації вдалося уникнути. Мобілізовані поступово повернулися додому, а їх місце на лінії розмежування зайняли українські контрактники.
Пройшло 5 років. Багато чого змінилося. Але витрати на українську армію все ще в 15 разів менші за витрати на російську. ВВП «зростаючої» України в 20 разів менше ВВП «падаючої» Росії. Їх президент все ще має дозвіл своєї Думи застосувати армію в Україні. І може застосувати.
Голіаф на глиняних ногах все ще стоїть і закриває нам сонце. І «кондитер» Давид готовий воювати з ним до останнього українця. Але скільки «кондитерових» дітей уже підписали контракт із ЗСУ або прийдуть у військкомат при мобілізації? Чи дітей інших, «по-європейськи солідарних», «голосистих» та іже з ними політиків, які не мають мужності сказати, що домовленості потрібно виконувати, навіть укладені в тяжких умовах, навіть укладені з агресором. Або мати мужність сказати, що вони уклали ці угоди без наміру виконувати. І що угоди з Україною теж не варті паперу, на яких написані.
Багато справжніх патріотів готові кинутися в бій. Але чи є патріотизмом втягнути саму бідну країну Європи у чергове загострення протистояння з першою армією континенту з азіатським деспотом на чолі?
А може патріотизмом є не закривати очі на загибель щотижня 1-2 військових, а ціною болючих компромісів для початку звести ці втрати до нуля.