Притягнення Путіна до відповідальності за війну в Україні – найвдячніша тема для формування іміджа патріотичного політика та чиновника. Оцінити критично заяви про позови до міжнародних судів та покарання Путіна можуть лише фахівці. А от слова "Путін" і "Гаага" будуть сприйматись суспільством позитивно, як і будь-яка інша популістична обіцянка, навіть у разі відсутності юридичних перспектив.
Власне, на це і розраховують політики, які так би мовити невтомно працюють над покаранням Путіна. Та насправді за цією темою стоїть дуже незручна для влади правда.
Про що недоговорюють політики
В Міжнародного кримінального суду, який розташований в Гаазі, немає юрисдикції щодо розслідування російської агресії проти України, оскільки Україна не дала на це свого дозволу.
Для того, щоб Міжнародний кримінальний суд мав право розслідувати злочини, вчинені на території України, треба, щоб Україна ратифікувала Римський статут, яким суд керується у своїй діяльності. Україна це досі не зробила. На такі випадки у Римському статуті є "гібридні норми", які дозволяють частково визнати юрисдикцію суду, тобто дозволити розслідувати не всі злочини, про які йдеться в Римському статуті, а лише деякі.
Українська влада всіх часів боялась ратифіковувати Римський статут, аби самій не потрапити під розслідування. Тому коли почалась війна, Україна скористалась тією гібридною нормою і в 2015 році дозволила часткову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо подій в Криму та сході, але виключно щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів .
Україна не давала дозвіл розслідувати агресію
Аби зрозуміти, в чому тут підступ, треба знати, що Міжнародний кримінальний суд розслідує лише чотири найсерйозніші для міжнародної спільноти злочини, а саме: a) злочин геноциду; b) злочини проти людяності; c) воєнні злочини; d) злочин агресії. Так от, Україна дозволила суду розслідувати лише два злочини з цього переліку і це не злочин агресії, який зазвичай люди називають війною.
Ба більше, у тексті заяви Верховної Ради до Міжнародного кримінального суду взагалі не йдеться про те, що Росія вчинила міжнародний злочин агресію. Україна просить суд у Гаазі розслідувати "скоєння вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР" злочинів проти людяності та воєнних злочинів".
Це означає, що покарати Путіна за війну у Міжнародному кримінальному суді немає навіть гіпотетичних шансів, бо Україна не зверталась з таким проханням до суду і не давала йому право вести таке розслідування на її території.
Про людей подбали, про державу – ні
Не піддаючи сумніву претензію України до керівництва Російської Федерації та підпорядкованих йому збройних формувань "ДНР-ЛНР" щодо вчинення злочинів проти людяності та воєнних злочинів, варто зазначити, що між цими злочинами і злочином агресії є принципова різниця.
Так, на відміну від агресії злочини проти людяності та воєнні злочини можуть вчинятись не лише під час міжнародного збройного конфлікту, але й внутрішнього.
Злочини проти людяності (crimes against humanity) – це злочини проти цивільного населення, що носять масовий характер, наприклад масові вбивства, знищення, поневолення, зґвалтування, депортація, тортури, катування. Злочини проти людяності, тобто гуманного ставлення до людини, можуть вчинятись навіть в мирний час.
Воєнні злочини (war crimes) – це порушення норм ведення військових дій сторонами конфлікту, як міжнародного, так і внутрішнього. Такі норми зобов'язують сторони конфлікту утримуватися від нападу на цивільних осіб, піклуватися про поранених і хворих та надавати захист медичному персоналу, забезпечувати повагу до людської гідності військовополонених та цивільних осіб, забороняють або обмежують застосування тих видів зброї, які завдають особливо важких страждань.
Тобто злочини проти людяності та воєнні злочини – це про захист людини під час збройного конфлікту, а злочин агресії – це про захист суверенітету держави від вторгнення інших держав та про захист миру.
Прикро, але факт
На жаль, є ще одна обставина, яка унеможливлює притягнення Путіна і його соратників до відповідальності у Міжнародному кримінальному суді. Це те, що Росія не ратифікувала Римський статут, а отже на неї та її громадян не поширюється юрисдикція суду.
Більше того, російське громадянство захищає від переслідувань не лише Путіна, а й тих жителів ОРДЛО, які були співучасниками кремлівських злочинів, але вже отримали російські паспорти. Це була одна з причин російської паспортизації насамперед тих, хто виконує керівні функції в окупаційних "органах влади" ОРДЛО і хто взяв у руки зброю.
Чи є вихід?
Попри те, що Росія не є учасницею Римського статуту і на неї не поширюється юрисдикція Міжнародного кримінального суду, це не означає, що Україні не треба до нього звертатись. Адже це можливість проведення міжнародною судовою інстанцію бодай попередніх експертиз, фіксації злочинних дій та їх наслідків.
Крім того, це нагадування світу про злочини РФ. Але для того, щоб звернутись до Міжнародного кримінального суду в Гаазі з приводу війни, яку розв'язала Росія в Україні, Верховна Рада повинна або ратифікувати Римський статут, або визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочину агресії вищими посадовими особами Російської Федерації.
Шлях тернистий, але ціль того вартує
На жаль, Міжнародний кримінальний суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії лише щодо дій, вчинених після 17 липня 2019 року, тобто через рік після набуття чинності визначення агресії в Римському статуті.
Річ у тім, що в Римському статуті тривалий час не було визначення агресії. А з 2010 по 2018 роки тривав збір необхідної кількості підписів держав під визначенням агресії, і лише після цього визначення набуло чинності.
Але війна в Україні станом на сьогодні є триваючим злочином. Тому набуття чинності визначення агресії лише у 2018 році не позбавляє суд гіпотетичної можливості розслідувати агресію проти України, яка розпочалась у 2014 році.
Ті, хто захищав Україну, можуть понести відповідальність
Ще одна засторога щодо ратифікації Римського статуту або визнання часткової юрисдикції Міжнародного кримінального суду полягає в тому, що юрисдикція суду не поширюється на Росію, але поширюється на Україну та її громадян. Це, як не прикро, але може призвести до засудження на міжнародному рівні деяких представників добробатів та воїнів ЗСУ, бо міжнародні організації у 2014-2015 роках фіксували на підконтрольній території злочини, які вони вважають злочинами проти людяності.
Так склалось, що на початку війни українська армія не була готова давати відсіч, тому на фронт рушили тисячі добровольців, серед яких, на превеликий жаль, траплялись люди з кримінальними нахилами. Україна змогла швидко впоратись з цим викликом.
Але до того деякі добробати, навіть перебуваючи під державним командуванням, встигли вчинити ганебні і неприпустимі злочини по відношенню до цивільного населення.
Тому Україні вкрай важливо самостійно у межах національного правосуддя розслідувати ці злочини та винести по ним рішення до того, як це питання з подачі Росії постане в міжнародному суді. Кримінальні провадження, по яким є рішення національного суду, не буде розглядати Міжнародний кримінальний суд.
Післямова про "неоголошену" війну
Будь-яка дискусія про війну в Україні завжди зводиться до того, що війна "не оголошена" чи "не визнана", а отже і не війна. Тож, випереджаючи коментарі на цю тему, викладаю юридичні аргументи того, що в Україні з 20 лютого 2014 року триває війна, розв'язана Російською Федерацією.
Це фейк, що війна називається "війною" лише тоді, коли одна зі сторін збройного конфлікту її формально оголосить.
Міжнародні правові акти, ратифіковані Україною, допускають визнання війни як різновиду збройного конфлікту міжнародного характеру навіть тоді, коли стан війни не визнаний однією зі сторін або не оголошений.
Філософія міжнародних правових актів щодо злочину агресії полягає в тому, що про війну свідчать факти застосування сили, а не заява про них чи визнання.
Зокрема, положення Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими та про захист цивільного населення під час війни 1949 р. поширюються на "збройні конфлікти, що можуть виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни".
А в Резолюції "Визначення агресії" Генеральної Асамблеї ООН 1974 р. перелічені дії, які слід кваліфікувати як агресію, незалежно від оголошення війни. Серед таких дій є ті, що вчинені Росією по відношенню до України, а саме – анексія, окупація, засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави.
Тож агресія, тобто війна, може мати місце й тоді, коли вона не оголошена або не визнана однією зі сторін конфлікту. Тобто для того, щоб стверджувати, що в Україні війна, не потрібні укази президента, постанови Кабміну чи ВР про визнання війни. Війна в Україні є по факту збройного нападу іншої держави, анексії і окупації українських земель. Навіть якщо припиниться стрільба, війна буде тривати, доки триватиме анексія та окупація частини території України.