Київський живописець Євгеній Бобрик навпрочуд тонкий і глибокий співрозмовник. Він належить до тих митців, які чудово розуміють, що створюють. Кожна робота митця – про людину. І не має значення, що зображено на полотні – пейзаж, натюрморт чи портрет. І чому складається так, а не інакше, краще за все розповість сам автор.
Про мистецтво
Іноді мистецтво здається глупотою. І тільки час починає показувати, що це і є життя. У будь-якому випадку, за твердженням класиків, всі жанри є гарними, окрім нудного.
Коли мова йде про сучасне мистецтво, то часто ми зустрічаємо заперечення. Але існує розумне заперечення, а є дурне заперечення. У випадку буквального заперечення – це дурість. Розумне заперечення може мати різну форму, в тому числі бути категоричною. Але якщо в ньому проявляється пошук більшого обсягу – можна говорити про розумне заперечення. Мистецтво – це «тренажер» цілісної людини. Витоки цього поняття не нові і філософи напевно знають про них. Як цей «тренажер» працює? Він має загальні закономірності у будь-якому виді мистецтві і грунтується на трьох речах – людина, місце, світ. Як працює цей механізм? Якщо два елемента є стійкими, то третій елемент впливає і визначає як два перших співвідносяться одне із одним.
Про художника у суспільстві
Різні суспільства диктують різні умови. В одному суспільстві художник стає служкою, в іншому – «инженером человеческих душ». В третьому – постаттю загадковою, іноді аутичною, але завжди, якщо мова йде про художника, якщо він несе певний прорив у сприйнятті світу, він завжди хоче дати мрію. І тільки це відрізняє художника.
Про критика
Критик – це людина, яка відшуковує місце тієї чи іншої появи тенденції – як ця «рослина» буде розвиватися. І в цілому розібратися – чи потрібно це, а якщо потрібно – то кому. Але так чинить чесний критик. Часто можна спостерігати ситуацію, коли критик пише те, що хоче чути замовник. Це – дезорієнтація публіки, замовника і художника. Але через деякий час – і критика, тому що він почне собі вірити.
Про український імпресіонізм
Напрямок, у я кому я працюю – український імпресіонізм. Говорити про нього складно, адже цей термін є новим, до кінця невизначеним, побудованим більше на відчуттях, аніж на науковому підгрунті. Але говорити про нього потрібно, тому що він існує вже давно і його витоки починаються у Франції. Однак український імпресіонізм має своє відрізнення у ліричності художніх образів, їхній асоціативності. Можна сказати простіше: художник малює не квітку, а її життя, створює опоетизований образ. Вважаю, що того ж Петра Левченка можна сміливо відносити до когорти українських імпресіоністів. Навіть найпростіший його пейзаж дуже тонкий за кольором та наповненістю, у ньому відчувається багато напрочуд виразних емоцій. Той же Мурашко – надзвичайно ліричний майстер із дійсно українським м’яким сюжетом. Той же Пимоненко...
Сьогодні люди депоетизовані, вони втратили спроможність відчувати поезію. Але ж має існувати щось на кшталт здорової поетизації світу, має залишатись щось недоговорене, асоціативно-інтуїтивне. І нині, при великому обсязі візуальної інформації дуже важливо не втратити цих якостей.
Про пейзаж
Пейзаж має літературний підтекст. Він – місце перебування людини і тому я прагну досягти ефекту присутності у таких творах. Адже саме у цьому і є сутність імпресіонізму. Асоціація є актуальною тільки тоді, коли створений ефект присутності. Але як цього досягти? Хоча ця ідея – вікно у світ – не є новою. Варто згадати Відродження, яке сьогодні для багатьох забуте. Моє завдання і складне, і ні одночасно: створити простір і привнести у нього своє літературне повідомлення. Момент відтворення має свій пік тоді, коли він ще не повністю перейшов у образотворчий ряд, а знаходиться на тій межі, поки ще лишається повідомленням. У глядача поступово виникає власне сприйняття побаченного, а відтак виникає еффект присутності. Око домислить. Сьогодні багато митців йде по шляху відтворення, а не повідомлення. Але тоді найкращим знаряддям буде фотоапарат.
Про міський пейзаж
Я майже все своє життя провів у місті. Місто – це середовище існування сучасної людини. Київ – це місто-сад, надзвичайно кольоровий і живописний. І боротьба всіх цих урбаністичних конструкцій – будинків, шляхопроводів і зелені – мене захоплює. Я такого ніде не зустрічав. У міському пейзажі все небезпечно, майже як у дикій природі. Навіть агресивно. Інша річ у заміському селянському пейзажі, більш природному і адаптованому до людини.
Про портрет
Портрет цікавий тим внутрішнім психологізмом, який сьогодні багатьма не помічається. Останнім часом мені здається, що портрет, як жанр перестав бути цікавим художнику. Іноді зустрічаються роботи, коли за антуражем зникає людина. Виходить так, що людина тікає сама від себе, прагне виглядати краще, аніж є насправді. Та й у мене також були випадки, коли замовники прагнули, аби я малював їх у якомусь зовсім непритаманному їм одязі, наприклад, у сомбреро або ковбойському капелюсі. Жінки ж намагаються виглядати новими аристикратками, якими не є і навряд чи стануть. Цікаво, що замовниками портретів є достатньо заможні люди, які прагнуть монументалізувати свою успішність, звести її у квадрат.
Про натюрморт
Натюрморт – це мікросюжет із життя предметів. У пейзажі також спостерігається життя предметів, але якщо в пейзажі це дійство розгортається у просторі, то у натюрморті, у цьому дивовожному мікросвіті, такого простору немає. Натюрморт – це своєрідна штудія або лабораторія, у якій можна вивчати предмети, адже вони зовсім поряд.
Про сюжетний живопис
У моєму творчому доробку мало сюжетних творів. Це не випадково, адже сьогодні у суспільстві відсутній соціальний запит на такі картини. Чому? Відповідь проста. У нашому суспільстві відсутня потужня ідеологічна складова. А що таке сюжет, як не ілюстрація ідеології? Доводиться спостерігати навіть ностальгію за звичними ідеалами. Адже раніше була чітка ідеологічна конструкція, яка вимагала ілюстративної парадигми. І ніяке фото не може замінити того, що може дати живопис.