Нагадаю, після укладання домовленості про всеосяжне припинення вогню, на Донбасі відбулася ескалація напруги – так зване «перемир’я» тривало лише 25 хвилин. Терористи обстріляли позиції 36 окремої бригади морської піхоти.
Зверну увагу на той факт, що українська сторона, замість того, аби наполягати на невиконанні російською стороною узятих на себе зобов’язань щодо припинення вогню, почала робити заяви про автономність підрозділів незаконних збройних формувань та їхніх командирів. Утім, це помилкове трактування ситуації, що має місце на лінії розмежування, адже насправді Росія повністю контролює 1 і 2 Армійські корпуси – як низову ланку, так і вище командування.
Показовим фактом є те, що ескалація бойових дій сталася після телефонної розмови президента Володимира Зеленського з Володимиром Путіним. У Кремлі чудово розуміли, що цей дзвінок є спробою України перекласти на Росію відповідальність за імовірні порушення бойовиками режиму тиші. Саме тому прес-секретар Путіна Дмитра Пєсков заявив про те, що РФ не може контролювати дотримання перемир’я, оскільки не є стороною конфлікту.
Така реакція Кремля породила запитання про те, хто ж буде контролювати дотримання «тиші». В цьому контексті, на мою думку, українській стороні слід було наполягати на тому, що припинення вогню має контролювати Спеціальна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ.
Києву слід наполягати на міжнародній арені, що саме учасники незаконних збройних формувань блокують повноцінну роботу місії ОБСЄ. Зокрема, акцентувати на тому, що на тимчасово окупованих територіях сьогодні працюють не більше 10% відсотків спостерігачів ОБСЄ від загальної кількості. Пояснювати, що це не дозволяє СММ мати об’єктивну картину про переміщення і накопичення, а головне – ротацію у районах лінії розмежування підрозділів Збройних сил РФ, т.зв. «Армійських корпусів», що ставить під питання характер виконання взятих на себе зобов’язань, передусім, «Л/ДНР» і РФ.
Водночас, зазначу, що українська сторона почала продукувати незрозумілі тези щодо повернення росіян до роботи Спільного центру з контролю та координації (СЦКК). Нагадаю, що у 2017 році Росія в односторонньому порядку відкликала своїх представників з Центру. Це сталося після того, як українська сторона зобов’язала усіх російських офіцерів проходити біометричний контроль. Київ висунув таку вимогу для того, аби посилити контроль української контррозвідки за переміщенням і діяльністю офіцерів ЗС РФ на території країни. Адже були зафіксовані непоодинокі випадки передачі російськими представниками в СЦКК терористам «Л/ДНР» інформації про розташування підрозділів Збройних сил України.
Ні для кого не секрет, що т.зв. «міжнародні спостерігачі» від РФ у СММ ОБСЄ та СЦКК у своїй більшості – це кадрові офіцери російських спецслужб, які, до того ж, часто використовували «документи прикриття» для роботи на території України. Біометричний контроль дозволяв українській стороні мати достовірну інформацію про таких інфільтрованих співробітників російських спецслужб.
Усвідомлюючи загрози викриття своєї агентури, Кремль пішов на демарш і вивів своїх військових з СЦКК. Більше того, Росія звинуватила українську сторону в блокуванні роботи Центру і створенні неможливих умов для роботи. Фактично залишаючи без власної участі СЦКК, створення якого було передбачене Мінськими домовленостями.
Одночасно з виходом росіян з СЦКК, у 2017-му році сталася ще одна подія, негативні наслідки якої починають проявлятися сьогодні. Відразу ж після виходу російської сторони, представники терористичних «ДНР» і «ЛНР» заявили про створення своїх координаційних центрів при СЦКК. На мою думку, це загрожує Україні фактичною легітимізацією «Л/ДНР» і фактичного визнання, що на південному сході триває «внутрішньоукраїнський конфлікт», або ж «громадянська війна», а зовсім не воєнне вторгнення й агресія з боку РФ.
Тобто, якщо зараз Київ погодиться на створення координаційних центрів у рамках СЦКК, ми фактично легітимізуємо присутність самопроголошених «республік», причому вже на рівні Мінського процесу. Це дуже загрозлива ситуація для України. Крім того, є ще один загрозливий момент. Кремль уже відреагував на пропозицію української сторони повернути росіян до СЦКК – Росія зазначила, що буде наполягати на створенні рівних умов для роботи. Тобто, біометричного контролю, скоріш за все, не буде і українська контррозвідка не матиме важелів впливу та контролю за діяльністю російської агентури на території України. Якщо Київ і зараз буде просувати ідею повернення росіян у роботу СЦКК, він фактично легітимізує присутність російської агентури як на лінії розмежування, так і всередині країни.
З огляду на ситуацію, що складається, переконаний, що українська сторона має наполягати не на поверненні росіян до роботи СЦКК, а на розширенні повноважень СММ ОБСЄ, як міжнародної інституції. Таким чином, на мою думку, західні партнери України будуть прив’язані до моменту виконання першого, т.зв. безпекового пункту Мінських домовленостей. Без виконання цього пункту, неможливе виконання політичної частини Мінських угод, і «це чудово розуміють як на Заході, так і в Росії.
Крім того, підвищуючи суб’єктність ОБСЄ, Україна фактично прив’язує країни Заходу до виконання чи невиконання Мінських домовленостей. Таким чином, Київ підвищує суб’єктність ОБСЄ та української сторони в переговорах, яка пропонує власне бачення розвитку позицій на Сході України.
Наскільки реалістичний цей план – залежить від активності українських представників в роботі Тристоронньої контактної групи в Мінську та зусиль МЗС України. Однак, на мій погляд, це єдиний шлях, аби відвернути спекуляції країн Заходу довкола продовження економічних санкцій чи їхнього скасування щодо російського агресора, і єдиний спосіб домогтися виконання місією ОБСЄ покладених на неї зобов’язань. Саме до позиції місії ОБСЄ прив’язана і ратифікація політичної частини, зокрема висновок СММ щодо можливості проведення виборів, і головне – законності уже проведених виборів в ОРДЛО.
Також зазначу, що підвищення суб’єктності місії ОБСЄ, дозволить Україні прив’язати країни Заходу до ситуації на Сході, а не Росію, яка вперто відмовляється визнати себе стороною-учасницею конфлікту. В такому разі, країни Заходу нестимуть відповідальність за порушення режиму тиші й невиконання Росією узятих на себе зобов’язань щодо врегулювання ситуації на Донбасі.
Нагадаю, 22 липня на переговорах в Мінську було досягнуто домовленості про повне та всеосяжне припинення вогню на Донбасі з опівночі 27 липня. Однак російсько-терористичні війська зірвали перемир’я, обстрілявши українські позиції через 20 хвилин після його початку.
За даними СММ ОБСЄ, у перший день режиму «тиші» на Донбасі 27 липня, російсько-терористичні війська порушили умови перемир’я 111 разів.