Німецька канцлерка докладала величезних зусиль, щоб ця зустріч відбулася і зрозуміло чому. Вона разом із тодішнім президентом Франції Франсуа Олландом була однією із організаторок «нормандського формату» і спочатку покладала на нього великі надії.
Далася взнаки традиційна прихильність Меркель до діалогу. Вона вірила, що спілкування між учасниками переговорів – навіть за тієї позиції, яка була зайнята Володимиром Путіним – допоможе призвести до деескалації конфлікту та знайти шляхи до відновлення територіальної цілісності України. Ну і найважливіше – Мінські угоди, які з'явилися після дискусії керівників Німеччини, Франції, України та Росії, не залишали сумнівів у тому, що окупаційні війська мають покинути Донбас.
Але після саміту в Парижі «нормандський формат» був, по суті, заморожений – а насправді його «заморозка» відбулася набагато раніше, зустріч у Парижі була обумовлена прагненням Володимира Путіна перевірити, чи новий український президент Володимир Зеленський готовий до капітуляції перед Кремлем. І коли виявилося, що не готовий, у Кремлі знову втратили будь-який інтерес до переговорів.
Меркель намагалася хоча б забезпечити можливість для нового діалогу – щоб передати своєму наступнику Олафу Шольцу працюючий інструмент для пошуку взаєморозуміння. Саме тому вони разом із президентом Франції Емманюелем Макроном зателефонували до президента Росії Володимира Путіна і того ж дня провели відеоконференцію з президентом України Володимиром Зеленським. Мета була простою – домогтися проведення зустрічі у «нормандському форматі» найближчим часом. Зеленський, як відомо, є прихильником таких переговорів. Путін начебто теж був не проти. Учасники розмови домовилися, що дадуть доручення своїм міністрам закордонних справ зібратися та обговорити можливість проведення саміту.
А далі вже почалося справжнісіньке знущання. Сергій Лавров заявив, що й не збирається зустрічатися зі своїми колегами, що йшлося виключно про обмін позиціями, і саме це і доручив йому Путін. А потім міністр закордонних справ Росії опублікував службове листування з колегами з Німеччини та Франції, а прессекретар російського президента Дмитро Пєсков назвав це рішення «блискучим». Стало зрозумілим, що Путін і не збирався погоджуватися на зустріч у «нормандському форматі».
Чого очікувала Меркель?
Може виникнути питання, чому взагалі Анґела Меркель так прагнула цієї зустрічі? Невже вона не розуміла, що їй напередодні прощання із політикою все одно нічого не вдасться домогтися від Володимира Путіна? Але канцлер якраз продемонструвала, що таке відповідальний підхід до політики. Вона розраховувала, що багаторічний діалог із Путіним дозволить їй домогтися хоча б поваги. І що ця повага дасть змогу провести переговори та спробувати зблизити позиції. А найголовніше – її наступник не повинен буде починати все з чистого аркуша.
Але у випадку з Путіним не варто розраховувати на повагу. Як і будь-який інший керівник авторитарної держави, який розраховує правити довго, якщо не вічно. Путін без жалю прощається з демократичними політиками – навіть якщо співпрацює з ними так довго, як із Меркель. Прагнення діалогу для нього – ознака слабкості, а не сили. І саме цим його підхід до політики кардинально відрізняється від підходу Анґели Меркель.