Восени 1900 року, невдовзі після публікації брошури «Самостійна Україна», харківський адвокат Микола Міхновський звернувся з відкритим листом до міністра внутрішніх справ Російської імперії Дмитрія Сіпягіна. Лист, опублікований у львівському часописі «Молода Україна», розкритикував Закон 17 травня 1876 року, назвавши його «злочинством проти Духу Святого» та «безпощадним засудом цілої нації на моральну смерть». Міхновський закликав українців скинути чужинське панування і здобути свободу, навіть ціною «рік крові». Ці слова виявилися пророчими, адже боротьба за повне визволення України триває й донині. Микола Міхновський став одним із засновників українського самостійницького руху, тоді як міністр Сіпягін загинув від рук терориста у 1902 році. Закон, про який згадував Міхновський, проіснував до 1905 року і мав вкрай негативний вплив на розвиток української культури та формування національної ідентичності, наслідки якого відчуваються досі, включаючи поразки українських визвольних змагань XX століття та агресію Росії у XXI столітті.
Сьогодні ми розглянемо, як і чому був підписаний Емський указ 1876 року, яке протистояння спалахнуло в Києві між українофілами та «малоросами», хто став головним ініціатором терору проти української культури та чому Україна не мала своїх аналогів Манергейма чи Пілсудського.
Початок українського національного відродження та реакція імперії
Українське національне відродження, що розпочалося наприкінці XV століття як культурно-просвітницький рух, зіткнулося з протидією російської влади, коли перейшло до політичної стадії. Репресії проти Кирило-Мефодіївського товариства у 1847 році стали першим сигналом. Після поразки Росії у Кримській війні та лібералізації суспільно-політичного клімату, український рух пожвавився, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності. Видання часопису «Основа» та газети «Чернігівський листок», збирання фольклору, створення недільних шкіл – усе це свідчило про скромну та законослухняну діяльність.
Проте російська влада вбачала в цьому перші кроки до політичного відокремлення. Польське повстання 1863 року стало приводом для посилення репресій. Циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Валуєва від 30 липня 1863 року заборонив друк українською мовою духовної, навчальної та просвітницької літератури, дозволивши лише твори «ізящної» літератури. Валуєв по-різному називав українську мову: «малоросійський язык», «южнорусское наречие», «так називаємий український язык», підкреслюючи її другорядний статус.
Розквіт українофільства та підготовка до Емського указу
На початку 1870-х років з'явилося нове покоління українофілів, серед яких були Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський. Центром їхньої діяльності стало місто Київ, яке переживало бурхливий розвиток. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, створений у 1873 році, став фактично протоакадемією наук, проводячи різноманітні дослідження. Паралельно у Львові постало Літературне товариство імені Тараса Шевченка, пізніше перейменоване на Наукове товариство імені Шевченка (НТШ).
Археологічний з'їзд 1874 року в Києві, видання «Історичних пісень малоруського народу» Антоновичем та Драгомановим, етнографічна експедиція Чубинського – все це свідчило про піднесення українського руху. Проведений у 1874 році одноденний перепис населення Києва виявив, що лише 31% киян вважали «малоросійське наріччя» рідним, що суперечило уявленням російської влади про «русский город».
Газета «Київський телеграф», що стала друкованим органом українофілів, вступила в полеміку з консервативною газетою «Київлянин», яку звинувачували в пропаганді сепаратизму. Це призвело до скарг у вищі імперські інстанції. Міністр народної освіти граф Дмитрій Толстой та голова Київської археографічної комісії Міхаїл Юзефович писали записки про «шкідливість» українофільського руху, вбачаючи в ньому загрозу єдності Російської імперії. Юзефович наголошував, що створення окремої народної літератури українським наріччям призведе до відокремлення України, а це було б «найбільшою політичною необачністю» для імперії.
Емський указ: Заборона української мови та культури
У травні 1876 року, під час перебування імператора Олександра II на курорті в місті Бад-Емс, була підписана «Височайше затверджена резолюція Комісії для розгляду тієї частини заборонних заходів, що стосуються друкованих викладів малоросійською мовою». Документ, відомий як Емський указ, містив таємні інструкції для міністерств внутрішніх справ, народної освіти та Третього відділу імператорської канцелярії. Він забороняв ввезення з-за кордону будь-яких книжок, виданих «малоросійським наріччям», друк оригінальних творів або перекладів, сценічні вистави, тексти до нот та публічні читання українською мовою. Особлива увага приділялася забороні викладання предметів «малоросійським наріччям» у навчальних закладах та «очищенню» бібліотек від заборонених книг. Для викладачів-українців передбачалося переведення до російських губерній, а російських – до українських.
Емський указ призвів до негайного вигнання з України Михайла Драгоманова та Павла Чубинського, яких вважали «невиправними та безумовно небезпечними агітаторами». Володимир Антонович, голова Південно-Західного відділу, уникнув репресій завдяки своїй обачності, хоча йому також погрожували переведенням до Вологди. Цей документ фактично зупинив розвиток української культури та науки в Російській імперії на два покоління, що, на думку Оксани Забужко, стало «пологовою травмою» для модерної української ідентичності та однією з причин поразки визвольних змагань 1918-1920-х років.
Попри жорсткість указу, його виконання не було повним. Російський історик Олексій Міллер зазначає, що державні органи виконували положення указу без особливого ентузіазму, а цензори забороняли лише частину українських книжок. Однак, усвідомлюючи слабкість російського асиміляційного потенціалу, український національний рух, разом з польським, фінським та іншими, розвивався швидше, ніж спроби імперії їх придушити. Це підтверджує статистика книговидання: у 1913 році українською мовою було видано 228 назв книг, що менше, ніж іншими мовами менших народів імперії, але значно більше, ніж білоруською (12 назв).
Реакція суспільства та довготривалі наслідки
Емський указ викликав обурення навіть серед поміркованих українських діячів. Пантелеймон Куліш вважав, що указ лише спровокує українофілів на активну протидію, а не призведе до асиміляції. Філософ Сильвестр Гогоцький, хоч і противник українофілів, був шокований діями уряду, називаючи їх «безумством і нісенітницею». Донос одного з агентів Третього відділу від 16 вересня 1876 року свідчить про невдоволення українських студентів, які розповідали про поширення національного одягу та зростання популярності Драгоманова.
Попри заборони, український рух продовжував існувати. У 1882 році було засновано часопис «Київська старина», який публікував статті з історії, етнографії та фольклору України. У 1893 році у Львові вийшов російсько-український словник під псевдонімами Олени Пчілки та Михайла Старицького. Братство тарасівців, таємна політична організація 1890-х років, висувало вимоги політичної автономії України. На початку 1900-х років з'явилися перші українські політичні партії: РУП, УНП, УДП, УРП.
Проте, емський указ проіснував до 1905 року, втративши чинність лише з виданням Маніфесту 30 жовтня 1905 року про громадянські свободи. Навіть після цього, у 1910 році, прем'єр-міністр Петро Столипін видав розпорядження про припинення реєстрації «чужорідних національних товариств», зокрема українських. Лише з початком Першої світової війни та посиленням репресій, українські організації були змушені згорнути діяльність або перенести її в Москву та Петроград. Створення Української Центральної Ради в 1917 році стало початком української революції та відродження державності.