У 50 років Людмила Менюк почала свою військову кар'єру, ставши добровольцем у 2014 році. Рішення піти на фронт було зумовлене особистою трагедією – загибеллю її сина 27 липня 2014 року. Попри побоювання за життя дітей, які мала як мати, Людмила зрозуміла, що від багатьох речей залежить не від людини.
Як дитина Радянського Союзу, вона звикла до думки, що не варто виділятися, і чекати на оцінку від інших. Однак, потрапивши до армії, Людмила усвідомила необхідність самопрезентації. Вона почала розповідати про свої спортивні досягнення та навички стрільби, переконавши командування у своїй компетентності. Попри початкові сумніви командирів щодо її фізичної підготовки, вона прагнула стати бойовим медиком. З часом вона обіймала посади головного сержанта мінометної батареї, а потім – головного сержанта штурмової роти.
Читайте також: Україна під обстрілами: Росія посилила атаки на Київ, поки Захід вагається щодо постачання зброї
Повернення на фронт та служба
14 лютого 2020 року Людмила Менюк була звільнена зі Збройних сил. Проте, з початком повномасштабного вторгнення вона не змогла залишатися осторонь. Звернувшись до військомату, вона, завдяки знайомству з генералами, отримала посаду старшого бойового медика 205-го батальйону ТРО через Печерський військомат. Її останнім боєм стала служба в Бахмуті, де вона відчула виснаження.
Попри втому та роздуми про спокійне життя в рідному селі, догляд за домом та тваринами, Людмила залишається сильною особистістю. Вона підкреслює важливість взаємної підтримки та звернення по психологічну допомогу, наголошуючи, що це ознака сили, а не слабкості. Людмила закликає вірити у себе, хвалити свої досягнення, називаючи себе "крутою бабусею".
Читайте також: Український досвід технологічної війни формує стандарти безпеки XXI століття