Введення в експлуатацію критично важливих когенераційних установок у Києві затримується через надмірну бюрократію, попри наявність купленого обладнання та фінансування. Ці установки, здатні одночасно виробляти електроенергію та тепло, можуть стати ключовим елементом енергетичної безпеки столиці в осінньо-зимовий період, однак сотні необхідних погоджень та процедур, розрахованих на мирний час, гальмують їх запуск. Законопроєкт, який мав би пришвидшити процес, перебуває у Верховній Раді вже рік.
Когенераційні установки – це, по суті, газові агрегати, які виробляють одночасно електрику та тепло. Їх можна розміщувати біля котелень чи лікарень, і вони працюють на газі, постачаючи струм у мережу та гарячу воду до споживачів. Такі установки мають розмір великого контейнера, їх можна швидко змонтувати, і вони менш вразливі до ворожих атак завдяки своїй розподіленості. Саме тому експерти наголошують на важливості розподіленої генерації, особливо після ударів по великих енергетичних об'єктах.
Проблеми з введенням в експлуатацію
Київ закупив 15 когенераційних установок загальною потужністю близько 60 МВт на суму понад мільярд гривень. Постачальниками виступили європейські компанії, а двигуни – австрійські. Термін поставки був до кінця 2025 року, з обіцянкою запустити їх до грудня минулого року. Проте, на початку поточного року стало відомо, що установки не введені в експлуатацію через відсутність технічних умов на підключення до електромереж та газу. Щоб приєднати установку до загальної мережі, необхідно отримати близько 90 погоджувальних документів, а для локального підключення – від 13 до 40 комплектів паперів. Цей процес ускладнюється через страх чиновників перед наслідками змін у проектній документації та можливими перевірками правоохоронних органів. Як наслідок, бюрократичні процедури можуть тривати роками, тоді як у Черкасах подібні установки було введено в експлуатацію за півтора місяці.
Фінансові та енергетичні виклики
План стійкості Києва передбачає створення близько 200 МВт нової генерації до початку опалювального сезону, при загальному кошторисі приблизно 67 млрд грн. Однак, наразі забезпечено фінансуванням трохи більше 20 млрд грн, залишаючи значну «дірку» у 47 млрд грн. Хоча міський голова звітує про побудову 60 МВт та роботи ще на 100 МВт, уряд вказує на невідповідність темпів розвитку як рівню загроз, так і обсягам виділених коштів. Додатковою проблемою стало скасування урядом пільгової ціни на газ для більшості когенераційних установок. Якщо раніше виробники електроенергії купували газ за зниженою ціною, то з 3 квітня пільгу залишили лише для нових установок у певних областях. Внаслідок цього собівартість виробленої електроенергії зросла на 65%, що призвело до зупинки більшості комунальних теплопостачальників, оскільки кожна кіловат-година стає збитковою. Така ситуація створює «трикомедію», де держава закликає до розвитку розподіленої генерації, але водночас робить її збитковою, а бізнес не отримує своєчасних розрахунків за поставлений струм.
Загальний стан енергетики в Україні також викликає занепокоєння. За осінь та зиму країна втратила понад 9 ГВт потужностей, з яких відновлено лише третину. Пікове споживання взимку майже вдвічі перевищує власні виробничі можливості, а різниця покривається імпортом, ремонтами та графіками відключень. Найгірший сценарій – тривалі морози, що спричиняють масове використання обігрівачів та перевантаження системи. На цьому фоні готові когенераційні установки, за які вже заплачено, продовжують простоювати в очікуванні підписів.
Системна проблема управління
Ситуація з когенераційними установками відображає ширшу проблему державного управління в Україні. На відміну від армії та оборонно-промислового комплексу, які адаптувалися до умов війни, цивільна частина держави продовжує функціонувати за правилами мирного часу, де пріоритетом є уникнення відповідальності, а не досягнення результату. Страх перед контролюючими органами та бюрократичні процедури призводять до паралічу. Замість прозорих і зрозумілих процесів, система стала «страшною», що загальмовує будь-які ініціативи. Ця проблема поглиблюється через дотовані тарифи, що робить бізнес небажаним до інвестицій у власні станції, та небажанням чиновників брати на себе відповідальність. В результаті, куплене обладнання іржавіє, а суспільство поступово звикає до проблем з енергозабезпеченням, вважаючи це «нормою життя».