Сучасний світ переживає тривожну тенденцію до поступового обмеження індивідуальних свобод. Хоча раніше це проявлялося через явні прояви авторитаризму, як-от танки на вулицях чи нічні арешти, сьогодні методи стали значно витонченішими. Парламенти ухвалюють закони під виглядом забезпечення безпеки, захисту чи прозорості, а користувачі соцмереж, не читаючи, погоджуються на умови, які можуть обмежувати їхні права. Ці зміни відбуваються не лише в авторитарних країнах, а й у державах із давніми демократичними традиціями.
Мета компаній, таких як Meta, TikTok, Amazon та Google, у встановленні часових лімітів для підлітків у своїх застосунках, а також угоди на мільярди доларів, сигналізують про зростаючу роль корпорацій у формуванні життя людей. Американці, зокрема, все частіше відчувають втрату контролю, звинувачуючи у цьому не стільки уряд, скільки потужні корпорації. Стрімкий розвиток штучного інтелекту лише посилює цей ефект, пропонуючи готові відповіді замість списків, що обмежує простір для самостійного пошуку та вибору. Однак, історично, подібні методи маніпуляції середовищем для досягнення бажаного результату використовуються вже близько століття, від платних місць у супермаркетах до заздалегідь визначених переможців дегустаційних тестів.
Нові форми обмеження свободи
Проблема посилюється, коли корпорації зливаються з державою, отримуючи контракти, ліцензії або захист від конкурентів. У таких випадках вони перестають бути просто учасниками ринку, а стають частиною владного апарату, з якого вже неможливо вийти. Світова статистика невтішна: за останні 20 років свобода на планеті скорочується, і сьогодні лише близько п'ятої частини населення Землі живе у вільних країнах, тоді як 20 років тому ця частка сягала майже половини. Рівень демократії для середньої людини відкотився до показників кінця 1970-х років.
Сучасні механізми обмеження свободи менш помітні, ніж прямі репресії. Це може бути законодавство, що ухвалюється під приводом безпеки, або умови користування сервісом, з якими погоджуються, не читаючи. Так, у Франції, Німеччині та Італії спостерігається звуження простору для громадських свобод, що проявляється у нових складах злочинів за протестні дії, скандалах зі шпигунським програмним забезпеченням та розширенні повноважень силовиків. Ці кроки, які раніше вважалися б неприйнятними, тепер стають робочими інструментами, особливо в умовах, коли авторитарні країни активно озброюються.
У Німеччині опитування показують зниження готовності відкрито висловлювати політичні погляди. Люди стають обережними, коли йдеться про теми, навколо яких сформувався «офіційно правильний» погляд, такі як міграція, родина чи релігія. Незгодних автоматично зараховують до «негідних». Це свідчить про перехід від прогресивного суспільства до форм, що нагадують тоталітаризм, коли будь-яка альтернативна думка стає неприйнятною.
Новим викликом стає «технофашизм» – спокуса замінити природну самоорганізацію людини технічними рішеннями. Якщо держава будує систему, де камера розпізнавання облич на кожному перехресті та контроль платіжних систем стають нормою, це створює найбільш контрольоване суспільство. У Китаї, наприклад, понад 300 журналістів перебувають у в'язницях, але основна робота з обмеження свободи відбувається через самоцензуру, коли люди самі вирішують не ризикувати. Подібна модель, де за високий рівень життя та безпеку платять повною відсутністю політичного життя, стає привабливою для авторитарних лідерів.
Інтернет, який колись був символом вільного доступу до інформації, тепер часто стає інструментом обмеження. У країнах, що проводять вибори, інтернет вимикали десятки разів. Закони, що дозволяють забирати майно громадських організацій після скасування реєстрації, чи вимоги підтверджувати вік для доступу до соцмереж, фактично розчищають ринок для найбільших компаній, обмежуючи конкуренцію. Ідея сканування листування месенджерів, хоч і мала на меті боротьбу зі злочинністю, викликала обурення криптографів через технічну неможливість створити «двері, в які заходить лише поліція».
Законодавство, таке як британський закон про безпеку в інтернеті, робить анонімність винятком, а не правилом. В той же час, США згортають фінансування програм підтримки демократії, що є тихим, але ефективним способом обмеження свободи. Навіть у країнах, де цензура заборонена конституцією, як-от США, редакційна політика телеканалів може зазнавати тиску через економічні інтереси власників, які потребують схвалення державних регуляторів для злиття. Дані, зібрані для реклами, використовуються поліцією, а регулювання, призначене для боротьби з гігантами, знищує їхніх конкурентів. Небезпеку створює не приватний інтерес чи держава окремо, а їхнє переплетення.
Шлях до збереження свободи
За словами економістів Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона, свобода існує лише у «вузькому коридорі» між слабкою державою, яка призводить до влади сильніших (домінантів), та всесильною державою, що встановлює порядок без участі громадян. Цей коридор вимагає постійного руху, де держава та суспільство одночасно стримують одне одного. Ключовими опорами є суб'єктна людина, родина, громада, розгалужена приватна власність та організоване громадянське суспільство.
Найточнішим індикатором стану свободи в країні є не рейтинги чи риторика політиків, а те, що відбувається з людиною, яка наважується висловити незручну правду. Якщо наслідки мінімальні, це свідчить про відносну свободу. Якщо ж людина змушена озиратися, це означає, що система вже працює. Падіння свободи протягом 20 років є сумою рішень конкретних людей, а не природним явищем. Водночас, суспільство здатне скасувати чи змінити свої рішення.
Для збереження свободи необхідна побудова умов для гармонійного розвитку всіх членів суспільства, особливо через розвиток та підтримку свідомого середнього класу. Він є диверсифікованим, не має домінанта і формує благодатний ґрунт для свободи, забезпечуючи вільну та свідому взаємодію громадян. Суб'єктність людини, її здатність до самоорганізації та співдії з іншими має бути найвищою цінністю держави, адже це посилює як саму людину, так і соціальний конструкт загалом.