Російський президент Володимир Путін не має наміру припиняти війну, навіть попри значні втрати та економічні труднощі, з якими стикається Росія. За словами американського історика та професора Стівена Коткіна, причина полягає в тому, що війна стала невід'ємною частиною путінізму – політичної системи, яку Путін будував чверть століття. Це означає, що конфлікт триватиме, а сподіватися на поступки з боку Росії чи переговорне врегулювання в найближчій чи середньостроковій перспективі є нерозумним. Про це йдеться в аналітичній статті, опублікованій у виданні "Foreign Affairs".
Видання "Foreign Affairs" публікує аналіз Майкла Кіммеджа, американського науковця, та Марії Ліпман, російської журналістки, яка працює в США. Автори стверджують, що Путін не мислить себе без війни, а потенційні наступники, ймовірно, будуть ще більш войовничими. Це пов'язано з тим, що російська система виховує покоління, навчені агресії. Зовнішні спостерігачі, включно з політиками, мають усвідомити, що путінізм є довготривалим явищем, а мирні зони комфорту лише дають Росії час затягувати війну. Ідея, що Дональд Трамп може досягти домовленостей з Путіним, розглядається як небезпечна ілюзія, яка лише сприяє продовженню конфлікту.
Стійкість режиму попри військові та економічні виклики
Попри те, що війна в Україні завдає значної шкоди Росії, спричиняючи втрати, порушуючи роботу інтернет-торгівлі та викликаючи дефіцит бензину, російська економіка демонструє низькі темпи зростання та високу інфляцію. Відомий російський банкір Андрій Клепач відверто оцінив ситуацію, зазначивши, що Росія «відстає» та «програє у [глобальній] технологічній та економічній конкуренції», а в деяких аспектах навіть «програє її Україні». Незважаючи на це, Володимир Путін не стикається з реальною політичною нестабільністю. Візит директора ЦРУ Джона Раткліффа до Москви, спрямований на переконання Путіна в марності продовження війни, не дав результатів. Замість наближення до завершення, війна лише загострюється, не ставлячи Путіна в глухий кут ані політично, ані військово.
Рішення про вторгнення було прийнято всередині політичного устрою, який сформував Путін, і ця система не трансформувалася, а ще більше зміцнилася. Майбутні парламентські вибори, як очікується, створять враження одностайної підтримки Путіна, хоча реальність складніша. Однак, для зовнішніх спостерігачів ключовим є розуміння внутрішньої узгодженості путінізму, а не розриву між інсценованими образами та реальною громадською думкою. Повсякденні зміни на лінії фронту в Україні та прояви внутрішнього невдоволення не є головними турботами Путіна, оскільки війна зміцнила путінізм і стала невід'ємною частиною російської державності.
Зміцнення влади через мілітаризацію та контроль
Путін десятиліттями послідовно блокував канали політичної опозиції та діяльності, незалежної від держави. Його чверть століття при владі позначені двома взаємопов'язаними тенденціями: неухильною консолідацією його правління та зростаючою мілітаризацією Росії. Він контролював національні телевізійні мережі, позбавив повноважень регіони, змусив олігархів відмовитися від політичних амбіцій і перетворив політичні партії на «порожні оболонки». Тривала боротьба проти Олексія Навального завершилася його смертю у 2024 році. Більшість незалежних ЗМІ, що залишилися в Росії, разом із сотнями тисяч громадян, які виступали проти війни, втекли за кордон. Відсутність значущої опозиції стала статус-кво.
Путін використав свою владу для мілітаризації держави та суспільства, інвестуючи значні кошти в оборону. Вшанування перемоги у Другій світовій війні стало основою національної ідентичності, а Російська православна церква заохочувалася до мілітаризації. Він розпочинав численні війни та військові операції, уникаючи переведення Росії на воєнний стан, але роблячи війну постійним явищем. Для росіян війна стала звичною, але не нав'язливою. Путін визначав Росію в героїчних термінах, прославляючи себе як лідера, який повернув їй статус великої держави. Після 2022 року це зображення набуло виразно мілітаристського забарвлення.
Відсутність реального невдоволення та стратегічна невизначеність
Попри те, що опитування свідчать про бажання багатьох росіян мирних переговорів, а деякі підприємці розчаровані підвищенням податків, ці тріщини залишаються незначними. Критика Клепача була скромним жестом незгоди, тоді як Путін має інституційні та практичні засоби, щоб реалізовувати свої бажання, перш за все – вести війну. В основі його намірів лежить підкорення України та примушення Заходу визнати цей результат. Путін передбачає, що Росія контролюватиме східну Україну, а сусідні країни поглинуть західну частину. Неіснування України було тезою його есе перед вторгненням, і ця позиція з часом не пом'якшилася, а навпаки, стала радикальнішою.
Путін майже не відчуває тиску, щоб йти на поступки, оскільки не здатний уявити собі поразку. Його військові можливості не вичерпалися, і він, можливо, вірить у свою перемогу. Росія має достатньо людських ресурсів і виробничий потенціал для тривалої війни. Економіка постраждала від ізоляції, але росіяни не мають політичних інструментів для висловлення невдоволення. Російська зовнішня політика має «порожнечу»: важко поєднувати примус із переконанням і будувати відносини з довгостроковою легітимністю. Росія посилює залежність від Китаю, що є ризикованим кроком. Непідкорена Україна залишатиметься для Росії постійним стратегічним викликом.
Перспектива «вічної війни»
Аналітики, розмірковуючи над міцністю путінського режиму, іноді мріють про більш поступливого наступника. Однак, путінізм має шанси вижити після закінчення кар'єри свого засновника, адже неорганізоване невдоволення має протистояти потужним спецслужбам. Політики у США та Європі повинні усвідомити, що Путін продовжуватиме військові дії, оскільки умови, що зумовили цю війну, є органічною частиною відносин Росії з Європою. Путін пережив чимало криз, але більшість російських еліт підкоряються Кремлю не з лояльності, а з опортунізму чи страху.
Путін готовий вести війну ще багато років, адже вона є невід'ємною частиною путінізму, а його система управління дає йому свободу дій. Його спадщина та війна тепер нерозривно пов'язані, і він, і Росія налаштовані на тривалу боротьбу. Ідея, що він може пожертвувати Росією заради війни, є парадоксальною, адже його режим тримається на силі. Проте, стратегічна посередність може посилити стійкість режиму, якщо він не назавжди, то принаймні на тривалий час.