За словами автора, причина кризи 2008 року криється у «прихованому двигуні капіталізму» та «блискучому фінансовому інжинірингу», який перетворив бетонні квадратні метри на глобальну «бомбу уповільненої дії», механіку якої не розуміли навіть її творці. Детонатором стала не нерухомість, а «закриті ринки овернайтної міжбанківської системи». На початку 2000-х років, після краху доткомів та подій 11 вересня, голова ФРС Алан Грінспен знизив базову ставку до 1%, щоб врятувати економіку від рецесії. Це призвело до падіння дохідності держоблігацій і дефіциту прибутковості для інвестиційних фондів, які шукали надійних інструментів. Уолл-стріт запропонувала їм похідні фінансові інструменти на базі іпотеки.
Від банальної іпотеки до глобальної кризи
Автор відео пояснює, що нова модель «originate-to-distribute» (видати-розподілити) відрізнялася від старої, де банк отримував ризик. Тепер брокер отримував комісію, кредитор продавав пули кредитів, а Уолл-стріт пакувала їх у деривативи. Рейтингові агентства надавали «печатки якості», а інвестиційні банки продавали їх глобальним інвесторам. Ризик ніби розчинявся, переходячи від одних власників до інших. Ключовою фігурою в цій системі була компанія Countrywide на чолі з Анжело Мозіло, яка спеціалізувалася на субстандартному кредитуванні (для позичальників з низьким кредитним рейтингом, нестабільним доходом або поганою кредитною історією), видаючи кредити «без підтвердження доходу, роботи та активів».
Важливу роль зіграли рейтингові агентства, які присвоювали деривативам найвищий рейтинг «AAA». На думку автора, без цього штампу схвалення ці інструменти неможливо було б продати. Агентства покладалися на власні математичні моделі диверсифікації, вважаючи, що тисячі кредитів з різних штатів не можуть одночасно вийти з ладу. Такий рейтинг перетворив іпотечні деривативи на «глобальний вірус». Ризик, що мав розповсюдитися, насправді сконцентрувався у міжбанківських інструментах, позабалансових структурах та левериджованих деривативах, які перебували поза полем зору регуляторів.
Криза 2008 року посилилася через величезний леверидж інвестиційних банків. До 2007 року п'ять найбільших банків США працювали зі співвідношенням капіталу до активів 40 до 1, що означало: падіння вартості активів лише на 3% могло призвести до повної втрати капіталу. До того ж, цей борг був переважно короткостроковим, з щоденним рефінансуванням під заставу тих-таки іпотечних цінних паперів. Коли вартість застави раптово стала викликати сумніви у кредитора, він міг просто не продовжити фінансування наступного ранку. Так іпотечна криза переросла у банківську паніку, що відбувалася у «тіньовому банкінгу».
«72 години чистого жаху»: крах Lehman Brothers
У березні 2008 року банк Bear Stearns втратив доступ до фінансування, і лише екстрена угода з JP Morgan та підтримка ФРС врятували його від краху. Це стало шаблоном для подальших подій. У вересні 2008 року міністр фінансів США Генк Полсон повідомив керівникам великих банків, що Lehman Brothers збанкрутує, і уряд не надасть фінансової допомоги. Банк мав знайти приватного покупця до понеділка, інакше система могла колапсувати. У вихідні Bank of America відмовився від купівлі Lehman, але придбав Merrill Lynch за $50 млрд. Barclays залишився єдиним потенційним покупцем, але угода зірвалася через відмову британських регуляторів надати гарантії покриття збитків. Відмова від порятунку Lehman Brothers зруйнувала довіру між фінансовими установами, що призвело до миттєвого доміно-ефекту.
Наступного дня після краху Lehman Brothers, державна страхова компанія AIG отримала екстрену кредитну лінію. Однак, значна частина цих коштів через рахунки AIG перейшла до контрагентів — інвестиційних банків, які купували страховку від дефолту. Це викликало громадське обурення, адже це виглядало як «бек-дор порятунок» для Волл-стріт. 16 вересня 2008 року старіший фонд грошового ринку Reserve Primary Fund, через крах Lehman Brothers, впав нижче $1, що викликало панічну втечу інституційних інвесторів. Для зупинки цього вихору голова ФРС Бен Бернанке, дослідник Великої депресії, вжив агресивних заходів: надав ліквідність, встановив майже нульові ставки та запровадив програми екстреної купівлі активів. Паралельно міністр фінансів Генк Полсон запустив програму Troubled Asset Relief Program (TARP), яка дозволила Конгресу виділити $700 млрд на рекапіталізацію банків та порятунок AIG і автоіндустрії.
Автор відео вважає, що криза 2008 року не є історією про безвідповідальних позичальників чи жадібних банкірів. Це був «збій ринкової машини», де кожен учасник думав, що переклав ризик на іншого. Брокер видавав кредит, банк продавав цінний папір, агентство надавало рейтинг, інвестор купував прибутковість, а кредитор брав заставу. Коли зростання цін зупинилося, ланцюжок усвідомив, що ризик не зник, а став системним. Модель, що обіцяла досконалу диверсифікацію, масштабувала загальне невігластво. Після 2008 року регулятори зосередилися на боротьбі з «надто великими, щоб збанкрутувати» банками, але, за словами автора, справжня загроза полягає у самій ринковій структурі, яка може вийти з-під контролю за лічені хвилини.