Поширена думка про те, що мудрі та досвідчені підлеглі (так звані «дорослі в кімнаті») здатні втримати нерозсудливого лідера від катастрофічних рішень, є хибною. За наявними даними, така стратегія не працює, оскільки нерозсудливі лідери часто позбуваються компетентних фахівців, а сама віра в «дорослих» є формою самообману, покликаною уникнути відповідальності за власний вибір. Це підкреслюється в аналітичній статті оглядача «Financial Times» Джанана Ганеша, на яку посилається автор допису Юрій Ніколов.
На відміну від ідеї «заспокійливої присутності» компетентних осіб, автор статті називає це «обнадійливою присутністю», яка, по суті, сприяє негативним наслідкам через пасивність та небажання визнавати реальну небезпеку. За словами Ніколова, це явище схоже на самозаспокоєння, коли люди не хочуть «тягнути нас в помиральну яму», відкидаючи критику як «зрадофільство».
Історичні паралелі та американський досвід
Історичні приклади, такі як прем'єр-міністр Китаю Чжоу Еньлай, який, за одними оцінками, стримував Мао Цзедуна, а за іншими – ні, або дипломат Наполеона Талейран, чиї спроби вплинути на свого неконтрольованого начальника мали незначний ефект, ілюструють сумнівну ефективність «стримуючих» підлеглих. У демократичних системах, зокрема, виборці можуть ризикувати, голосуючи за непридатного кандидата, сподіваючись на мудрість оточення. Як приклад наводиться обрання Джорджа В. Буша, коли люди сподівалися на досвід його команди, але згодом стало зрозуміло, що багато хто з них були не кращими за самого президента. Така ситуація повторилася у 2016 та 2024 роках.
Теорія «дорослого в кімнаті» не витримує критики, адже нерозсудливий лідер навряд чи зможе призначити компетентних підлеглих, адже йому бракує для цього розсуду. Призначені ним «дорослі» також демонструють сумнівні рішення: міністр фінансів США Скотт Бессент висловив припущення, що Путін не вторгнеться до Бостона, а Марко Рубіо, який мав би бути «дорослим», продовжував потурати Росії. Це ставить під сумнів ефективність таких призначень.
Дилема «дорослих» та відповідальність виборця
Аргумент про те, що «дорослі» лише пом'якшують ситуацію, також викликає питання. З одного боку, вони можуть запобігати безглуздим рішенням, як-от викрадення проекту листа про розрив угоди між США та Південною Кореєю. З іншого боку, їхня присутність створює ілюзію серйозності та самозаспокоєння, що може призвести до тривалості існування недобросовісного уряду. Виникає дилема: чи варто служити такому уряду, намагаючись його стримувати, чи відмовитися, прискоривши його падіння. Це особисте рішення кожного політика.
Для виборця ж завдання набагато простіше: ніколи не обирати лідера, чиї заявлені переконання, реалізовані повністю, є неприйнятними. Очікувати, що Конгрес, суди або підлеглі пом'якшать наслідки поганої політики – це прояв несерйозного громадянства. Уряд є відображенням характеру лідера, помноженим у масштабі. Це особливо справедливо для президентських систем, але загалом стосується й інших форм правління. Навіть «хороші» популісти, як Джорджія Мелоні, діють самостійно, а не під впливом «сірих еміненцій».
Присутність «дорослих» як самообман
Історія журналістської роботи автора свідчить, що найкращі політичні прибічники були у найкращих лідерів, а найгірші – у найгірших. Лідер, настільки поганий, що потребує стримування, навряд чи зможе найняти компетентних осіб. Ідея про те, що справжня влада належить другорядним фігурам, є самосуперечливою. Жодні «дорослі» не врятують виборців від поганого вибору. Їхня «заспокійлива присутність» лише спонукає до зроблення такого вибору.
Теорія «дорослого в кімнаті», як і «Трампсплейнінг», є формою емоційного самозахисту, прагненням вірити в прихований порядок. Однак, насправді, найбільше значення мають «хиткий виборець» та виборча дільниця, яка відкривається раз на чотири роки. Саме ці фактори визначають реальний результат, а не ілюзія контролю з боку оточення лідера.